Читати книгу - "Шалена"

Ліворуч від мене сидить білявка, від якої сильно пахне жасмином. Вона з голови до ніг вкрита логотипами «Луї Віттон», що ідеально пасує до її сумки: у неї спідниця «Луї Віттон», і куртка «Луї Віттон», і шалик «Луї Віттон». Вона ніби виконує таємну операцію під прикриттям у дизайнерському магазині. Можливо, так воно й є? Я заздрю їй через туфлі та за сумку. Вона окидає мене поглядом згори вниз, склавши губи кішчиною дупкою. Показую їй середній палець.

Шия в мене досі болить. Я потираю її та струшую головою.

Мій рот перетворився на пустелю Сахару. Спершу я думаю, що це міраж, витвір мого зневодненого мозку, але тут дійсно є безкоштовний бар.

– Води, будь ласка? – кажу я. Це все, що я можу зараз випити, не звалившись на підлогу.

Бездоганно підстрижена леді простягає мені пляшку крижаної «Евіан» і засліплює мене усмішкою на мільйон доларів. У «Косткатеррі» в Арчвеї такого не вміють. Грошей вона з мене не бере.

– Власне, шампанського.

Похмелитися, це вже краще. Я виконую поради Бет: що більше бульбашок, то краще. Не можу повірити, що це безкоштовно.

– «Лоран-Перьє ґран сьєкль» вам смакує, мадам? – питає вона голосом Мерилін Монро. Думаю, вона говорить французькою. Вона передає мені келих, і я роблю ковток: рідке сонячне сяйво. До такого можна звикнути! Я роблю селфі з шампанським і викладаю в «Інстаґрамі». «Накидуюсь шампусіком!» Дванадцять знаків оклику. Завантажую його в «Твіттер»: «@ЧеннінґТейтум Тут не вистачає тебе!»

Через чотири келихи я звалюю з холу, щоб пошукати подарунок. Що подарувати дівчині, в якої все є? У мене п’ять хвилин до посадки, а мозок не працює. Горілка. Якщо нам буде кепсько, то хоч нап’ємося. Я хапаю пляшку «Абсолюту» й просуваюся до початку черги.

– Пробачте, в мене літак, – кажу я комусь там.

– А в нас що? – обурюється пихатий росіянин у норковій шубі.

Як сказати російською «Та пішов ти»?

Я пробігаю повз вітрини: «Барбері», «Прада», «Шанель», «Ральф Лорен»… – намагаючись ігнорувати товари з дьюті-фрі, що приманюють мене, як сирени приманюють спраглих сексу моряків.

– Купи мене, – шепоче пара черевиків зі зміїної шкіри.

– Люби мене, – кричить сукня з мережива й латексу.

У вітрині «Прада» стоїть пара блискучих босоніжок із золотими ремінцями, що застібаються на щиколотках. Я притуляюсь обличчям до скла, затуманюючи його своїм гарячим вологим диханням, лишаючи смуги своїми маленькими спітнілими долонями. Там є пляшечка «Пойзон» від «Крістіан Діора» всього за 43,5 фунта. Помада «Том Форд» «Фатальний пурпур» коштує всього 36 фунтів. Тільки подумайте, скільки грошей я могла б зекономити, купивши тут сонцезахисні окуляри: ці рей-бени коштують всього лише 159 фунтів. Це на двадцять відсотків дешевше, ніж у місті. Якщо я куплю їх зараз, то розбагатію на 40 фунтів. Це ж просто як два на два, але в мене немає часу. Та грошей.

– Це оголошення для пасажира: Ельвіра Кінґлі, пройдіть, будь ласка, на вихід номер чотирнадцять. Посадка на рейс ВА4062 «Британських авіаліній» закінчиться за дві хвилини. Ельвіра Кінґлі. Вихід чотирнадцять. Дякую.

Ельвіра? Це щось новеньке. Хто я така? Ельвіра. Володарка темряви. Я схожа на ведучу, що знайомить публіку з фільмами жаху на американському телебаченні? Королеву Геловіну? Ельвіра, серйозно? Ну годі вже. Дякую, хоч не Альбінос.

Я біжу до виходу, проношуся повз натовп. Перший клас, дорогенькі. Ніколи чекати. Я хочу вибратися звідси. Ні грошей, ні будинку, ні хлопця, ні роботи. Ви, в біса, жартуєте? Я хочу ніколи, ніколи не повертатись. Я ніколи не мріяла про таке – про весь цей хаос та злидні. Коли я втекла з дому, в мене були великі сподівання. Пам’ятаю все це, як учора, – то було в неділю, посеред ночі. Нам щойно виповнилося по шістнадцять. Я думала, що мене чекає якась неймовірна пригода: «Острів скарбів» чи «Ґекльберрі Фінн». Я вислизнула з будинку з цілим світом у наплічнику, дісталася автостопом до міста. Прокинулася я посеред майдану Пікаділлі. Це місце було прекрасним: калейдоскоп кольорів, що мигтіли й мінилися. Я знайшла роботу в японському ресторанчику, нарізала тунець і кальмарів для сашимі. Знайшла кімнату в хостелі, яку могла собі дозволити. У свій вільний час я годинами сиділа на лавочці в парку й дряпала щось у своєму блокнотику на пружинці – здебільшого хайку, а також сонети, тексти пісень, чотиривірші, епіграми, кілька балад. Підлітковий смуток і меланхолія. Я готова була позмагатися з будь-ким із авторів. Я думала, що на цей момент уже буду відомою на весь світ поетесою, вийду заміж за прекрасного актора/прекрасну модель (Ченнінґа Тейтума) чи (навіть краще) Амброджо. Я думала, в мене буде маленька дівчинка, прекрасна, як квіткові феї Анни Ґеддес, рейнджровер і маєток в Челсі. То ж коли все пішло не так?

Визираю крізь своє овальне віконце: темні грозові хмари над злітною смугою, на землю падають великі краплі дощу. Хіба зараз не літо? Зазираю в календар на телефоні: безсумнівно, і досі серпень.

У літаку стюардеса дає всім теплі вологі рушники на той випадок, якщо вони не помились. Я витираю руки, обличчя, долоні, ступні й коліна. В мене стільки місця, що я не знаю, що з ним робити. Я починаю робити вправи на квадрицепс, імітуючи плавання брасом, тренуючись для басейну Бет, неначе невмілий пуголовок. Летіти всього лише три години, та я не хочу наражатися на ризик заробити тромбоз глибоких вен. Чоловік, який сидить поряд, дивиться на мене з-над окулярів без оправи так, ніби я рідкісний вид ставкової живності, якого він досі не бачив. Я припиняю.

Він відвертається до вікна, тож я починаю знов. Хай там що.

Літак відривається від землі з тремтінням і пронизливим підвиванням. Я не люблю літати. Це суперечить законам природи. Як узагалі ця брила металу може втриматися на повітрі? Я хапаюся за поруччя крісла так, що пучки пальців стають білими. Я розмірковую про те, чи не схопити за руку чоловіка поряд, але він не видається схожим на людину, що потримає тебе за руку. Натомість я заковтую жменю валіуму. Коли суміш із керосину й плоті охопить полум’я, я принаймні буду під кайфом. А раптом це буде навіть весело?

Індикатор «Пристебніть паски безпеки» гасне. Ми