Читати книгу - "Шалена"

Прихильниця «Луї Віттон» також тут. Я відчуваю запах її парфумів. Через прохід від мене ще одна жертва модних тенденцій/жук-паличник із вилицями Кейт Мосс. (Як би я хотіла виглядати настільки анорексично, тобто, серйозно, вона така худа, що здається, от-от помре.) Вісімдесятирічний чоловік із засмагою Берлусконі заснув із незапаленою сигарою в роті. Забагато бунґа-бунґа-вечірок? (А може, він і помер, та нехай екіпаж сам із цим розбирається.) Тут немає жодної дитини, і ніхто не б’є мене по спинці крісла чи по голові.

– Ще шампанського, – кажу я, натискаючи на кнопку «виклик стюардеси». Цікаво, що буде, якщо змішати шампанське з валіумом.

– А їжа у вас є?

Це просто збіса розчудово.

Аеропорт Катанія-Фонтанаросса, Сицилія

Спека збиває з ніг, наче автомобіль мафіозі, що вшиваються з місця злочину. Затуляю очі від мерехтливого сяйва, мружачись і кліпаючи, наче сліпак, який давно не бачив сонця. Я вишкандибую з літака й замість іти пірнаю через останні сходинки проходу. Чорт, це боляче: здряпую шкіру об бетон, забиваюся кісткою об метал. Імовірно, я зламала лікоть: праву руку заливає кров’ю, але я подумаю про це потім. Люди витріщаються (знов; та що з ними таке?). Бет була б задоволена. Я «накидалася» як слід. Я обтрушуюся й заходжу в автобус. Здається, перший клас на цьому закінчується.

Ми в терміналі, чекаємо на свої валізи, коли в голові, наче «БУМ!» у коміксі, з’являється думка: Амброджо! Він тут. Вигляд у мене кепський, я заляпалася зубною пастою, з ліктя, після того як я випала з літака, тече кров, і нею забризкано мою сукню а-ля Кеті Перрі. А зуби я досі почистити не спромоглась. Я зав’язую шнурівки на своїх поношених кросівках (не можна, щоб Амброджо побачив мене в них), коли в мене з’являється ідея. Я помітила, що прихильниця «Луї Віттон» сперечається з кимось на паспортному контролі. У неї якась проблема з візою, яку вона поки що не розв’язала. Коли я роздивлялася її дупу в залі відправлень, мені здалося, що вона приблизно мого розміру. Я можу забрати її валізу! Чи слід мені це зробити? Містер Дік і досі в моїй ручній поклажі, а в усьому іншому, я думаю, вона спакувалася краще за мене, і, погляньмо правді у вічі, мені зовсім не завадив би макіяж.

Я хапаю обидві наші валізи з конвеєрної стрічки й несуся до виходу, а серце б’ється десь уже в горлі. Я пірнаю в туалет для інвалідів і дивлюся в дзеркало. Усе ще гірше, ніж я думала. Я виглядаю як лайно, і моє волосся виглядає як лайно, тож я дістаю з дна валізи шапочку. Під нею можна сховати волосся, але не обличчя. Паранджа, ось що мені треба. Чи, може, балаклава. Туалетним папером я витираю кров з руки. Як не дивно, всього лише подряпина. Беру валізу «Луї Віттон». Блискавку замкнено на маленький замочок. І як мені його зняти? Намагаюся відчинити його шпилькою для волосся. Це спрацьовує в кіно, але не в мене. Я смикаю шпилькою й чекаю, коли замок клацне, але цього не стається. Я смикаю, й смикаю, й лаюся собі під ніс. Плану «Б» в мене немає. Це має спрацювати. Я смикаю ще, але замок лишається зачиненим. Моєю шиєю стікає намистина поту. Це не спрацює, правда ж. Настав час для нестандартного мислення. Ну ж бо, Алві, ти ж збиралася стати поетесою! А тут саме потрібен творчий підхід. Де вся твоя геніальність, коли вона потрібна? Я витріщаюся на себе в дзеркалі. Дівчина з дзеркала витріщається на мене. Непогано. Можна знайти щось і розбити той замок. Оглядаю туалет. Що мені згодиться? Може, кран на мийці? Він видається важким. Я викручую кран і витягаю його – грубий метал. Можливо, й спрацює. Із труби б’є струмінь води, я здригаюся від холодних крапель, що бризкають в обличчя. Мийка переповнюється, і вода каскадом стікає на підлогу. Мені слід поквапитися, інакше всі речі намокнуть! Я повертаю замочок так, щоб він лежав на підлозі, замахуюся краном і щосили вдаряю по замку.

БАХ! ТРАХ! БАХ! КЛАЦ!

Не можу повірити! Мені вдалось!

Тремтливими пальцями відкриваю валізу. Там є маленька чорна сукня від – сюрприз! – «Луї Віттон». Прохолодна сатинова тканина, приємна на дотик, гладенька й шовковиста, як жирні вершки. Я вдягаю її. Виріз неймовірний. Раптом у мене з’являються вигини в усіх призначених для цього місцях. Це ж треба, у мене навіть є талія. Там були шпильки мого розміру, які мають пасувати до сукні. Я взуваю підбори, вуаля, я на п’ятнадцять сантиметрів вища. Плечі в мене розправляються. Груди підіймаються. В мене постава танцівниці, я прима-балерина. Я повертаюся й оглядаю дупу: це справжнє диво!

Косметичка цієї жінки більша за мою валізу. Я знаходжу в ній гарні рожеві рум’яна від «Ів Сен-Лоран» й легким рухом наношу туш «Діор шоу». Завершую образ власною характерною яскраво-фіолетовою помадою. Добре. Думаю, цього буде досить. Я дивлюся в дзеркало, похитуючись на високих підборах. Я схожа на когось іншого. Когось привабливішого. Когось багатшого. Когось зі смаком. Із вищого суспільства. Запихаю свій закривавлений одяг до своєї побитої життям валізи, і от я готова. Я впораюсь. Тепер я нарешті зможу зустрітися з пристрасним чоловіком своєї сестри, з секс-богом, із жеребцем – з Амброджо Карузо. Гик!

Я залишаю потоп за дверима.

В мене врізається цунамі облич. Де він? Я виглядаю в натовпі модель із реклами «Давідофф», але там тільки море незнайомців, що розмахують картонними табличками з написами «Алеся», «Антоніо», «Ерменеджильдо». Навряд чи хтось із них – я. Але, можливо, вони послали по мене водія. Із дислексією. Може, я «Елена»? «Альдо»? «Алессандро»? Закладаюся, що я «Адріан». Як уже дістало це лайно.

Я бачу групу монашок у чорно-білих апостольниках, з хрестами на шиях. Вони огорнуті спокоєм, вмиротворені, просвітлені, щасливі, світлі. Треба мені було стати монашкою, але тепер уже, певно, занадто пізно.