Читати книгу - "Шалена"

Давай же. Ну ж бо. Поквапся. Я сохну тут, наче лимон.

Он він. О Боже! Як я могла його пропустити? Земля припиняє обертатись. Усе навколо завмирає. Світ зіщулюється до його прекрасного обличчя. Він такий крутий. Такий гарний. В темних окулярах у приміщенні. Першокласна засмага. Сорочка хрустка й біла, наче простирадла в готелі. Багатообіцяльна опуклість на затісних джинсах.

Бет така сука.

– Алвіна! – махає мені Амброджо, знімаючи вейферери. – Вау! Я тебе не впізнав. Ходи сюди!

Я махаю до нього й усміхаюсь. Я знаю, що він має на увазі, що зазвичай я виглядаю фігово.

– Як ти? – питає він.

В нього бронзова шкіра, натяк на щетину. В нього гарне підборіддя. Гарна усмішка. Взагалі-то, в нього все гарне. Він бездоганний. Я його хочу. І він мав бути моїм. Я чимчикую на підборах, оступаюся, послизаюся й майже падаю. Я приземляюся йому на руки. Мммм, пам’ятаю запах цього лосьйону після гоління. «Армані код блек»: чуттєвий, екзотичний. Він пахнув ним, коли ми зустрілися вперше.

– Чудово виглядаєш! Ти схудла?

Я белькочу щось нерозбірливе на кшталт «Бгебуекх».

– Ти п’яна, – сміється він.

– Бет сказала мені… Шампанське…

Я забула про його італійський акцент, він неймовірно милий. Я дивлюся в його карі очі й тону, провалюючись все глибше: «Нутелла», чи «Несквік», чи розтоплений гарячий шоколад. І раптом пам’ять повертає мене назад до Оксфорда. До нашого першого разу… до нашого єдиного…

Чорт. Що таке? Міс «Луї Віттон»? Вона тут? Вона переслідує мене? Я різко вдихаю. Пронизую натовп скаженим поглядом. Але її тут немає. Це хтось інший. Мені треба вибиратися звідси. Інакше я можу потрапити в незручну ситуацію. Не те що б я не поклала її на лопатки, якби довелося битися. Однозначно поклала б. Однозначно. Напевне. Може, й ні.

Він кладе одну руку мені на талію, а другою бере одну з моїх сумок; він теплий. По всьому тілу бігають мурахи. Я спираюся йому на плече та вдихаю його запах: східний аромат, тютюн, шкіра. Я вже його хочу. Мені буде важко. Я зосереджуюся на тому, щоб дійти до машини, не хитаючись. Це складніше, ніж здається.

Натовп розділяється, даючи нам пройти. Усі витріщаються – так, знов. На кого вони дивляться: на мене чи на Амброджо? Напевне на Амброджо. Я їх розумію. Я не можу відвести від нього очей. Ми сідаємо в ліфт і їдемо на перший поверх. Мені завжди хотілося зайнятися сексом у ліфті. Невже він став іще привабливішим? Таке можливо? Два роки минуло. Але чоловіки такі: з віком вони стають кращими, як іноземні сири, хороше вино та Джордж Клуні. Це так несправедливо. Закладаюся, Бет уже зробила ліпосакцію, підтяжку живота, збільшила губи й груди й видалила все волосся лазером. Можливо, я навіть не впізнаю її. Можливо, вона точна копія Меґан Фокс і зробила пластику дев’яноста відсотків тіла. На таких капотах позують гламурні моделі в бікіні. Цікаво, чи додається до машини безкоштовна модель? Що, як дівчина в багажнику й намагається видертися назовні? Пізніше ми знайдемо її: акрилові нігті відпали, свої зламалися, французький манікюр зіпсовано.

«Ламборґіні» припарковано на тротуарі біля входу в аеропорт. Дивно. Вона дуже-дуже блискуча й дуже-дуже червона. Вигини в неї такі, що ви не повірите. Я роздивляюся лого на її осяйному капоті: золотий бик на блискучому чорному щиті. Я ніколи не була так близько до такої дорогої машини, тож не наважуюся торкнутися її. Амброджо помічає це, сміється й намагається пояснити:

– Це «Міура» 1972 року. Залазь, Алві, вона не кусається.

Ні, машина не кусається, а от я могла б. О Боже! Роздивляюся його губи – губи Марлона Брандо: звабливі, пухкі, соковиті, повні. Я могла б цілувати їх, впиватися в них. Я вбила б за поцілунок, за дотик його язика, коли його м’які теплі губи притуляються до моїх. На смак він як какао на тірамісу. На дотик як бриз довкола гондоли.

Він кидає валізи в багажник (гламурної моделі там немає), широко відчиняє дверцята до пасажирського сидіння, і я ковзаю на шкіру. Всередині витончений аромат. Це просто прелюдія на колесах. Я так подумала, мені дуже подобаються «ламборґіні», тепер це мої улюблені машини. Десь на другому місці Бетмобіль, а потім машина часу Делоріан. До лобового скла причеплено штрафний талон, і до машини наближається поліцейський. Він поспішає, пихкає та сопе, сорочка натягується на ґудзиках, зачесане назад волосся підстрибує. Він відклеює папірець, розриває на клаптики, потім відчиняє двері для Амброджо. Дивно.

– Синьйоре Карузо! – каже поліцейський, низько вклоняючись. – Mi dispiace! Mi dispiace![39] Амброджо його ігнорує.

Дуже дивно.

– Бет просила передати вибачення, – каже Амброджо. – Вона дуже хотіла приїхати зустріти тебе в аеропорту, але, як ти бачиш, це двомісна машина.

– О ні, не хвилюйся, все гаразд, – кажу я, відвертаючись, коли він зустрічається зі мною поглядом. Не червоній, Алвіно. Не бовкни якоїсь нісенітниці, хай тобі грець. Це не просто «ніяково», це нестерпно, але водночас, здається, мені це подобається. Мені слід заспокоїтись. Я заплющую очі та подумки рахую в голові від трьохсот у зворотному порядку: 300, 299, 298…

Не допомагає.

Двигун заводиться, і все моє тіло тремтить. Цей двигун по-справжньому потужний. Моє сидіння вібрує; це досить приємно, продуманий дизайнерський хід. Колеса закручуються з пронизливим виском. Ми вирулюємо з аеропорту, і не встигаю я й оком змигнути, як ми вже проїхали півавтостради. Амброджо ввімкнув на повну гучність «Хай ніхто не спить».

– Паваротті, – кричить він, підморгуючи. – Чудово, що ти приїхала. Бет була в захваті, що ти змогла вибратися так швидко. Ти раніше бувала на Сицилії?

Давай-но, Алві: потеревень. Ти зможеш. Ну прикинься…

– Ем. Ні. Я бувала в Мілані – на вашому весіллі ж…

Пауза. Я червонію. Мабуть, краще було цього не говорити.

– А ще ми з Бет їздили на шкільну екскурсію в Помпеї.

Мені дванадцять років. Наші очі зустрічаються. Він простягає руку й стискає мою долоню. Що?

– Гарний лак, – каже він, широко посміхаючись.

Я дивлюся на свої люмінесцентні лаймово-зелені нігті й не розумію, він серйозно чи жартує.

– Я багато подорожую. Постійно, – швидко кажу я. – На минулих вихідних я була в Лос-Анджелесі, до того