Читати книгу - "Річки Лондона"

Швидко провівши нас до вітальні, меблювання якої востаннє зазнало суттєвих змін у сімдесятих, вона запропонувала нам чай і печиво. Поки вона поралася на кухні, собака — короткошерстий біло-коричневий тер'єр-напівкровка — махав хвостом і безперервно гавкав. Собака не знав, кого з нас двох вважати більшою загрозою, тому крутив головою туди-сюди, ні на мить не перестаючи гавкати, аж доки Найтінґейл не вказав на нього пальцем і не пробурмотів щось. Собака миттєво завалився на бік, заплющив очі й заснув.

Я подивився на Найтінґейла, але той лише вигнув брову.

— Тóбі заснув? — спитала пані Палмаррон, коли повернулася з чаєм на таці.

Найтінґейл схопився на ноги й допоміг їй поставити тацю на маленький столик. Перш ніж знову сісти, він зачекав, доки сяде господиня.

Тóбі уві сні гарчав і дриґав лапами. Змусити такого замовкнути могла хіба що смерть.

— Який же він галасливий! — прокоментувала пані Палмаррон, наливаючи чай.

Тепер, коли Тóбі був відносно тихий, я отримав можливість звернути увагу на відсутність у квартирі пані Палмаррон «собачості». На камінній полиці стояли фотографії — напевно, пані Палмаррон і її дітей — але не було ніяких декоративних серветочок. Не було спеціального місця для собаки, не було шерсті на кутах канапи. Я вийняв свій записник і ручку:

— Він ваш? — спитав я.

— Що ви, ні, — сказала пані Палмаррон. — Він належав панові Скірмішу, а тепер я за ним доглядаю. Він не такий вже й поганий, якщо звикнути.

— Він потрапив до вас до смерті пана Скірміша? — спитав Найтінґейл.

— Так, — полегшено зітхнула пані Палмаррон. — Розумієте, Тóбі ховається від закону, він «заліг на дно».

— А який злочин він скоїв? — спитав Найтінґейл.

— Його розшукують за напад, — сказала пані Палмаррон. — Він укусив чоловіка. За ніс. Навіть поліцію викликали, — вона подивилася на Тóбі, який наразі ганявся уві сні за пацюками. — Якщо б я тебе не приховала, чекала б на тебе, хлопче, буцегарня, — сказала вона. — А потім довічний сон.

Я зателефонував до відділку в Кентіш-Таун, ті з'єднали мене з Гемпстедом, а ті сказали мені, що так, був перед Різдвом виклик через напад собаки у Гемпстед-Гіт. Жертва не стала висувати звинувачення, а більше в рапорті нічого не було. Вони дали мені ім'я та адресу жертви: Брендон Купертаун, Дауншир-Хілл, Гемпстед.

— Ви наклали на собаку закляття, — сказав я інспекторові, коли ми вийшли.

— Лише маленьке, — сказав Найтінґейл.

— Отже, магія існує, — сказав я. — А ви, таким чином… як це зветься?

— Чародій.

— Як Гаррі Поттер?

Найтінґейл зітхнув.

— Ні, — сказав він, — не як Гаррі Поттер.

— І в чому полягає різниця?

— Я не з казки, — сказав Найтінґейл.

Ми знову сіли в «Ягуар» і попрямували на захід, огинаючи південний край Гемпстед-Гіт, а потім повернули на північ, щоб піднятися на власне Гемпстед. Тут, на пагорбі, був лабіринт вузьких вулиць, геть захаращених усілякими «BMW» та великими джипами. Ціни за тутешні будинки були семизначні, тож якщо десь тут і водився тихий відчай, його причиною мало бути щось таке, що за гроші не купиш.

Найтінґейл залишив «Ягуар» на стоянці для місцевих жителів і далі ми пішли на Дауншир-Хілл пішки. Потрібний нам будинок виявився одним з ряду величних вікторіанських особняків, що стояли осторонь від північного краю дороги. Будинок був нівроку: готичні прикраси на двосхилому даху, еркери; за газоном перед будинком доглядали професіонали, а судячи з відсутності домофону, будинок належав Купертаунам повністю.

Підходячи до вхідних дверей, ми почули плач немовляти — слабкий, неквапливий плач дитини, яка готувалася до добрячого голосіння й була готова робити це весь день, якщо буде така потреба. Зважаючи на заможність будинку, я очікував зустріти тут няню або служницю, але жінка, що відчинила нам двері, була занадто змучена, щоб бути найнятою.

Августі Купертаун було трохи менше ніж тридцять років, вона була високою білявою данкою. Про її громадянство ми дізналися тому, що вона сама вмудрилася згадати про нього майже відразу. До народження дитини в неї була худа фігура, майже як у хлопчика, але материнство розширило її стегна й додало жиру. Про це вона теж згадала майже на початку розмови. З точки зору Августи, в цьому були винні англійці, які не вміли жити відповідно до високих стандартів, на які розраховували скандинавські жінки з хороших родин. Я не знаю, що вона мала на увазі; можливо, у данських лікарнях є спортивні зали для породілей.

Вона приймала нас у великій внаслідок прибраних стін вітальні/їдальні з підлогою зі світлої деревини; нефарбованих соснових дощок тут було набагато більше, ніж я волів би бачити за межами сауни. Попри всі старання пані Купертаун, дитина вже почала долати безжалісну чистоту будинку. Пляшка для годування закотилася під сервант, а зняті повзунки лежали зібгані на дорогій стереосистемі. Я відчув запах молока та блювотини.

Дитинча лежало в колисці вартістю чотириста фунтів стерлінгів і плакало.

Над мінімалістським гранітним каміном зі смаком були розвішані родинні портрети. Брендон Купертаун був