Читати книгу - "Одіссея практиканта"

А на бухгалтерку ти не ображайся. У нас тут нещодавно великий скандал в сусідній конторі був. Головного бухгалтера мусили звільнити. У нас же, як недалекі відрядження, гроші зразу виплачують, а як далекі, то на поштамт «до запитання» за тиждень – два надсилають. Було то на початку травня, поїхав один у них у відрядження аж у Фергану. Гроші дали йому на проїзд, та ще не тиждень. От, приїхав він, працює, вечорами в поштамті пороги оббиває, а грошей нема! Вже знають його на поштамті добре, ще здаля жестами показують: нема, мовляв, тобі переводу… А на тій їхній фірмі якась перевірка фінансова йшла – забули про налагоджувальника… Порвався в нього терпець, надіслав він телеграму: «Прошу вашу мать деньги прислать»… Так без розділових знаків і надіслав. Кожен знак чогось вартий, а грошей – катма! – Нехай, мовляв, самі розставлять за своїм смаком… Розказали про ту телеграму головному бухгалтеру, а у нього, саме, повна запарка, ну і ляпнув він, щоб відчепились: «нехай, як такий розумний, своїм ходом добираєт(ь)ся»… Дівка та «ісполнітєльною» виявилась. Не довго думаючи, кинула ті слова в Фергану теж телеграмою… Налагоджувальник не пошився в дурні, зареєстрував телеграму на поштамті печатками, як документ, та й пішов… Ну, звісно, не йшов він своїми нозями, в личаках, до Києва. Підробляв грошенят на різних роботах, купляв квитка і їхав до іншого міста в сторону Києва, а квиточки в папочку складав… Ну, на фірмі його, звісно, звільнили «за порушення трудової дисципліни», а коли він з'явився через два, з гаком, місяці на роботі зі «звітом», всі дуже сміялись, як з дурника, а дарма… Він подав в суд і сам пошив їх усіх в дурні. Оплатили йому той звіт і зарплату нарахували, відновили на роботі, а всій бухгалтерії догани вліпили і премій позбавили. А головного і взагалі звільнили. Тепер в усіх налагоджувальних конторах бухгалтери з переляку аж трусяться, ну і наші – не виняток!

Так що, студент, то ми з тобою про відмову від чумацького возу з волами домовились?

– Домовились.

– Ну, а як тобі твої колеги? Спрацювались? Чи, може, на цей раз, в іншу бригаду?

– Ні! Ні! Тільки в цю і з тим же складом! Хлопці-орли! Аби моя воля, я б їм премії повиписував!

– Добре, я врахую твоє побажання. Між іншим, з їхнього боку було висловлене аналогічне побажання щодо тебе…

– О! Дякую! Постараюсь гідно віддячити!

– Ну, тоді, до кінця тижня відпочивай, а з понеділка о восьмій щоб тут був, – в Фергану не пошлю, але Одесу побачиш!

Оформлюючи акт прийомки виконаних робіт, я запитав начальника служби КВПтаА одного з Тернопільських заводів:

– Назвіть будь ласка Ваше прізвище.

– СавчЕк – відповів він, чітко вимовляючи «Е». – Савчек, – пишу я.

– Та ні, я кажу – СавчЕк!

– Так я ж і пишу – Савчек!

– Та не СавчЕк, а Савч-Е-Е-к! – Ну, отут «А» пишіть… (СавчАк)…

Отак і з Одесою. Покажіть мені хоча б одного одесита, котрий називав би своє рідне місто ОдЕсою.

Ви пишіть і кажіть собі що і як завгодно, але він і під тортурами вперто буде стояти на своєму: – «АдЄсса, мой ґород родной!

А мова! Це – не українська, це – не російська, це, навіть, не єврейська, вона – АдЄсская – дивний сплав найколоритніших слів провідних мов світу, ретельно відібраних і пристосованих для свого вжитку САМОЮ МАМОЮ-АдЄссою.

Я объездил немало городов Украины. Я люблю и Киев и Львов, мне очень нравятся Черкассы и Запорожье, Чернигов и Полтава. Перечень этот можно было бы продолжать и продолжать, но Одесса…

Я дико извиняюсь, граждане, я хотел сказать:– Адесса…

За Адессу уже столько написано, что даже если вы загоните за хорошие деньги, тот скорбный, никак не продающийся Припортовый, и на те деньги попробуете купить хотя бы по одному экземпляру написанного, так клянусь мамой Дюка, вам-таки этих денег сильно не хватит… Тем более, что и мне есть что сказать за Адессу.

За Адессу я впервые услышал из песни. Тогда ещё не совсем развеялся пороховой дым военных лет. Отец и многие соседи всё ещё ходили в военном, леса Киевщины были нашпигованы военными игрушками взрослых и мы, пацаны, быстро взрослея, неспроста, тоже считали себя солдатами. Всё, от чего веяло суровым, мужским, восторженно подхватывалось нами. Эта песня, мне сейчас даже себе трудно объяснить, почему она тогда казалась нам, чуть ли не строевой, походной… я самозабвенно орал:

Меня нисколько не удивляло то, что молдаванки обожали лихого парня с пачкой «Казбека», к тому же моряка. А пэрэсы… ну, по-видимому, так на юге называют женщин, которые тоже обожают моряков. Если что и удивляло несколько, так то, что на Костину свадьбу биндюжники надевали