Читати книгу - "Вулик"

начеб ненароком, скоса позирає на сеньйориту Ельвіру. Хоча між ними все скінчено, він не може забути часу, коли вони були разом. Вона, якщо добре зважити, була лагідною, покірливою, ласкавою. На людях дон Пабло удавав, буцімто зневажає її, називав тварюкою та потіпахою, але в душі все було інакше. Коли на дона Пабло наринали ніжні почуття, він казав собі: «Тут справа не в статевих стосунках, а в душевній прихильності». Потім він забував про неї і, мабуть, зі спокійним сумлінням дав би їй померти з голоду або від прокази. Така вже у дона Пабло вдача.

— Слухай, Луїсе, що там накоїв отой молодик?

— Нічого, доне Пабло, просто не хотів платити за каву.

— Чого ж ти мені про це не кажеш; ти ба, а з виду пристойний хлопець.

— Зовнішність оманлива, зараз стільки ошуканців і нахаб!

У розмову втручається донья Пура, дружина дона Пабло:

— Авжеж, ошуканців і нахаб зараз аж надто багато. Якби їх можна було якось вирізняти! А всі мали б працювати, як Господь велить, правда, Луїсе?

— Либонь, так, сеньйоро.

— Ще б пак. Тоді б усе було зрозуміло. Нехай той, хто працює, пив би собі каву та їв здобну булочку, якщо заманеться; натомість той, хто не працює... Той, хто не працює, не заслуговує на співчуття, адже всі ми не святим духом живимося.

Донья Пура вельми задоволена своєю тирадою; та й справді їй вдалася.

Дон Пабло знов обертається до сеньйори, яку перелякав кіт.

— За тими типами, які не платять за каву, треба добре пильнувати. Ніколи не знаєш, з ким маєш справу. Викинули оце його на вулицю, а раптом це якийсь геній, такий собі Сервантес чи Ісаак Пераль[15], от нахаба. Я міг би заплатити за його каву. Філіжанкою більше, філіжанкою менше — для мене яка різниця?

— Звісно.

Дон Пабло всміхається, як людина, котра раптом усвідомила, що має цілковиту рацію.

— З безсловесними тваринами таке не трапляється. Безсловесні тварини поводяться гідно, вони ніколи не брешуть. Приміром, оцей шляхетний котик — хе-хе! — що так вас налякав, та він же створіння Боже, йому б тільки гратися.

Обличчя дона Пабло осяває блаженна усмішка. Якби можна було розітнути йому груди, виявилося б, що серце у нього чорне та глейке, мов дьоготь.

Пепе невдовзі повертається. Господиня — руки в кишенях фартуха, плечі розправлені, ноги розчепірені — гукає його глухим надтріснутим голосом, що нагадує бряжчання розколотого бубонця.

— Іди-но сюди.

Пепе не наважується глянути їй у вічі.

— Що накажете?

— Ти йому врізав?

— Так, сеньйорито.

— Скільки разів?

— Двічі.

Господиня мружить очиці за скельцями окулярів, виймає руки з кишень і погладжує себе по обличчю — саме там, де з-під шару пудри витикаються проростки борідки.

— Куди врізав?

— Куди зміг — по ногах.

— Молодець! Нехай знає! Іншим разом остережеться грабувати порядних людей!

Донья Роса, яка стоїть, склавши дебелі руки на череві, роздутому, наче бурдюк з олією, усім своїм видом мовби уособлює ненависть ситого до голодного. «Безсоромники! Собаки!» — думає вона. На її схожих на сосиски пальцях — грайливо, майже любострасно — виблискують скалки світла від ламп.

Пепе, кинувши на господиню покірливий погляд, іде. Совість у нього спокійна, хоча сам він не надає цьому значення.

Дон Хосе Родригес де Мадрид розмовляє з двома приятелями, які грають у шашки.

— Самі поміркуйте: вісім дуро, вісім нещасних дуро. А люди вже патякають бозна-що.

Один із гравців посміхається.

— Краще щось, ніж нічого, доне Хосе!

— Пхе! Велика важниця. Куди поткнешся, маючи лише вісім дуро?

— Авжеж, чоловіче. На вісім дуро не дуже порозкошуєш, ваша правда; але зрештою, скажу я вам, в домі все знадобиться, крім помордаса.

— Так, ви теж маєте слушність; та й виграв я їх без особливих зусиль...

Скрипалеві, якого вигнали на вулицю за суперечку з доном Хосе, восьми дуро вистачило б на вісім днів. Їв він мало, до того ж харчився чим доведеться, палив, лише коли вдавалося стрільнути сигарету, отже вісім дуро він міг би розтягнути на цілий тиждень; втім, є люди, які вдовольняються і меншим.

Сеньйорита Ельвіра