Читати книгу - "Вулик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Падильє!
— Іду, сеньйорито Ельвіро!
— Дай-но мені два «Тритони», завтра заплачу.
Падилья дістає дві сигарети та кладе на столик перед сеньйоритою Ельвірою.
— Одна буде на потім, на після вечері, розумієш?
— Авжеж, самі знаєте, я вам довіряю.
Продавець сигарет галантно всміхається. Сеньйорита Ельвіра всміхається й собі.
— Слухай, можеш переказати Макаріо моє прохання?
— Авжеж.
— Скажи йому, нехай заграє «Луїсу Фернанду»[16], коли його ласка.
Продавець сигарет чвалає до естради, де сидять музики. Якийсь сеньйор, котрий уже досить давно перезирається з Ельвіритою, нарешті зважується заговорити.
— Ці сарсуели просто чудові, чи не так, сеньйорито?
Сеньйорита Ельвіра строїть згідливу міну. Сеньйор не знічується, він сприймає цю міну як вияв симпатії.
— І дуже зворушливі, правда?
Сеньйорита Ельвіра мружить очі. Сеньйор продовжує напосідати:
— Вам подобається театр?
— Якщо п’єса гарна...
Сеньйор сміється, наче потішений вдалим дотепом. Тоді відкашлюється і підносить сеньйориті Ельвірі запаленого сірника.
— Авжеж, авжеж. А кіно? — править він своєї.— Кіно вам також подобається?
— Іноді...
Сеньйор робить неймовірне зусилля, що змушує його почервоніти аж до вух, і додає:
— Коли в залі темно-претемно, га?
Сеньйорита Ельвіра відповідає обачливо, з гідністю:
— Я ходжу в кіно лише для того, щоб дивитися фільми.
Сеньйор квапливо погоджується.
— Звісно, певна річ, і я теж... Я просто подумав про молодь, знаєте, про молоді парочки, адже всі ми були молодими!.. Слухайте, сеньйорито, я завважив, що ви курите; мені дуже подобається, коли жінки курять; зрештою, що в цьому поганого? Нехай кожна людина живе, як їй заманеться, ви згодні? Я це кажу, бо мушу негайно йти, ми, якщо ви не проти, продовжимо нашу розмову іншим разом, а зараз, з вашого дозволу, я хотів би... запропонувати вам пачку «Тритону».
Сеньйор говорить швидко, він ніяковіє. Сеньйорита Ельвіра відповідає дещо зверхньо, почуваючись господаркою становища.
— А чом би й ні? Коли вже вам так хочеться.
Сеньйор кличе продавця, купує у нього пачку сигарет і, люб’язно всміхаючись, віддає її сеньйориті Ельвірі; тоді вдягає пальто, бере капелюх і, перш ніж піти, каже:
— Радий був познайомитися, сеньйорито. Леонсіо Маестре до ваших послуг. Як я вже казав, ми ще побачимось. І, сподіваюся, заприятелюємо.
Господиня кличе буфетника. Його звуть Лопес, Консорсіо Лопес, родом він із Томельйосо — великого, красивого й багатого селища в провінції Сьюдад Реаль[17]. Лопес — симпатичний і навіть чепуристий молодик із великими руками й низьким чолом. Він дещо ледачий і не звертає уваги на кепський гумор доньї Роси. «Краще дати цій відьмі вибалакатися,— зазвичай каже він,— тоді вона сама стулить пельку». Консорсіо Лопес — філософ-практик, і — правду кажучи — його філософія добре йому допомагає. Якось у Томельйосо, років десять чи дванадцять тому — ще до того, як він перебрався до Мадрида,— брат його тодішньої подружки, з якою він не схотів брати шлюб після того, як зробив їй двійко близнят, сказав йому: «Або ти одружишся з Марухітою, або я тобі дещо відріжу». А що Консорсіо не мав бажання ні одружуватися, ні залишитися кастратом, він сів на поїзд і чкурнув до Мадрида. Мабуть, ця історія з плином часу забулася, бо ніхто його більше не турбував. Консорсіо завжди носив у гаманці дві фотографії близнюків — на першій, де вони голі лежали на диванній подушці, їм було лише кілька місяців; другу було зроблено після першого причастя. Обидва знімки вислала йому колишня коханка Маруха Ранеро, на той час уже сеньйора Гутьєррес.
Отож, як ми вже сказали, донья Роса кличе буфетника:
— Слухаю, сеньйорито.
— Як іде вермут?
— Добре, поки що добре.
— А ганусівка?
— Декому може не вистачити.
— Нехай п’ють щось інше! Я не збираюся зазнавати збитків, просто не бажаю. До біса їхні претензії! Слухай, то ти купив?
— Цукру?
— Так.
— Авжеж, завтра привезуть.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулик», після закриття браузера.