Читати книгу - "Вулик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Сторгувався по чотирнадцять п’ятдесят?
— Так. Спершу вони заправили по п’ятнадцять, але зрештою погодилися продати за оптовою ціною та скинули два реали.
— Добре. Ну, ти знаєш, що робити: не підмастиш — не поїдеш, та тільки так, щоб комар носа не підточив. Уторопав?
— Так, сеньйорито.
Юний поет, утупившись у стелю, слинить олівець. Він із тих поетів, хто пише вірші «з ідеєю». Цього вечора ідею він уже має. Бракує лише рим. Деякі він уже занотував. Тепер він шукає якесь слово, котре б римувалося зі словом «річка», але щоб це не була «мжичка» чи «крамничка»; у нього в голові вже крутиться «чарівничка», а ще «свічка».
«Мене стримують безглузді шори, я нидію під панциром буденності.
Дівчина з блакитними очима... А я ж хочу бути сильним, могутнім. З блакитними прекрасними очима... Творіння вбиває людину або людина вбиває творіння. Злотокудра дівчина... Померти! Авжеж, померти! І залишити по собі тоненьку збірку поезій. О, яка вона чарівна!..»
Юний поет пополотнів, він блідий як стіна, лише на вилицях пломеніють дві рожеві цятки.
«Дівчина з блакитними очима... Річка, річка, річка. З блакитними прекрасними очима... Просто чарівничка. Злотокудра дівчина... Мов незгасна свічка. Дівчина з блакитними очима... Наче запальничка. З блакитними прекрасними очима... Ніжна, мов ягничка. Дівчина з блакитними очима... Мов перепеличка. Дівчина з блакитними очима... Незабутня нічка... Дівчина з блакитними очима... Дівчина з очима... Які ж у неї очі?.. Дівчина... А до чого тут узагалі очі?.. Тарам-пам-пам... Ти моя зірничка...»
Раптом юнакові здається, що кав’ярня попливла у нього перед очима.
«Ти красива з личка. Чудово...»
Юнак трохи поточується, його нудить, наче хлопчика від морської хитавиці, він відчуває сильний жар у скронях.
«Мені щось привиділося... Може, це моя матір... Так, красива з личка... Якийсь чоловік ширяє над оголеною жінкою... Яка чарівничка, ні... І тоді я їй скажу: ніколи!.. Світ, цілий світ... Авжеж, чудово, просто чудово...»
За столиком у глибині зали дві розмальовані, наче мавпи, пенсіонерки розмовляють про музикантів.
— Він справжній артист, я з приємністю його слухаю. Ще мій покійний Рамон, хай земля йому буде пером, казав: «Поглянь-но, лишень, Матильдо, як він притуляє скрипку до підборіддя». Таке життя: якби цей хлопчина мав покровителів, він би далеко пішов.
Донья Матильда закочує очі. Це неохайна гладуха з неабиякими претензіями. Від неї чимось тхне, а її величезне черево — наслідок водянки.
— Він справжній артист, митець.
— Так, ви маєте рацію: я цілий день чекаю миті, коли почую його. Я теж вважаю його справжнім артистом. Коли він у властивій одному йому манері грає вальс із «Веселої вдови», я почуваюся зовсім іншою людиною.
Донья Асунсьйон схожа на покірливу овечку.
— В наші дні музика була іншою, правда? Ніжнішою, зворушливішою, хіба ні?
Донья Матильда має сина, котрий наслідує зірок; він живе у Валенсії. Донья Асунсьйон має двох дочок: одна одружена з таким собі Мігелем Контрерасом — дрібним службовцем з міністерства громадських робіт і випивакою. Друга, хоч і незаміжня, проте дуже приваблива, живе в Більбао з якимось університетським викладачем.
Лихвар хусточкою витирає рота хлопчикові. У того жваві гарні очі, і хоча вбраний він не надто охайно, проте тримається з деякою зверхністю. Хлопчик випив подвійну каву з молоком, з їв дві булочки і не від того, щоб з їсти ще.
Дон Тринідад Гарсія Собрино продовжує незворушно сидіти. Він чоловік миролюбний, обожнює порядок і прагне жити спокійно. Його внук схожий на худющого, з випнутим черевом циганчука. На ньому плетена шапочка і такі ж гетри — цього хлопчика надто кутають.
— Що з вами, юначе? Вам зле?
Юний поет не відповідає. Він наче онімів, утупившись широко розплющеними очима в одну точку. Пасмо волосся лягло йому на чоло.
— Ви захворіли?
Кілька голів повернулося в їхній бік. Поет над силу безглуздо посміхається.
— Слухайте, допоможіть-но мені його трохи підвести. Йому, либонь, зовсім зле.
Ноги поета ковзають, він сповзає під стіл.
— Допоможіть мені хто-небудь! Я сам не впораюся.
Дехто з відвідувачів підводиться. Донья Роса, стоячи за шинквасом, спостерігає цю сцену:
— Знайшли через що здіймати галас...
Впавши під стіл, юнак забив лоба.
— Відведімо його до вбиральні, у нього, мабуть, паморочиться в голові.
Поки дон Тринідад і три-чотири відвідувачі відводять поета до вбиральні, щоб той трохи оговтався, онук дона Тринідада підбирає і їсть розкидані по столу крихти здобної булочки.
— Запах дезінфекції приведе його до тями; він, напевне, зомлів.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вулик», після закриття браузера.