Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Холодна Гора 📚 - Українською

Читати книгу - "Холодна Гора"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Холодна Гора" автора Олександр Семенович Вайсберг. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 225
Перейти на сторінку:
особисті стосунки.

— Ніхто з моїх близьких друзів не був заарештований.


— Цього не може бути. Ви мусите назвати принаймні декілька прізвищ. Ми знаємо, що ви мали особисті стосунки з ворогами народу. Назвіть їх.


— Знав, зрештою, побіжно кількох іноземців та колишніх іноземців, котрі були заарештовані.


— Хто вони?


— Ганс Штралер, Карол Негер, Лусі Геман, Ервін Андерс. Останнього знав дещо ближче за інших.


Я назвав таким чином ім’я людини, яка мала стати для мене дуже небезпечною. ДПУ послідовно застосовуватиме до неї всілякі засоби тиску, що звичайно вживає непідконтрольна секретна поліція, щоб домогтися зізнань, у яких би вона звинуватила мене як контрреволюціонера, й тим самим дала потрібні формальні підстави для мого арешту.


Полевецький записав імена й задав мені одне чи два питання про те, де й коли вони були заарештовані й чому, та як я про те довідався й так далі. Він з великою старанністю записав мої відповіді й тоді дав підписати протокол. Нарешті підвівся й запропонував мені піти слідом за ним.


Коли ми вийшли з кімнати, він замкнув її на ключ.


— Чекайте в коридорі, доки я повернусь. Я пішов до начальника.


Я став поблизу сходів. Коридором із поспіхом снували гебісти в добре скроєних мундирах, молоді стенографістки, люди в цивільному, мабуть, таємні агенти, урядовці чи представники радянських органів. Знов і знов конвоїри вели на допити в’язнів. Їхні обличчя були бліді й схудлі, їхній одяг пом’ятий. По важкій ході було видно, що вони зацьковані та виснажені, а їхні згаслі очі свідчили про відсутність будь-яких надій. Але я був занадто стурбований своєю власною долею, щоб приділяти багато уваги цим людям. Чи вирішиться вона зараз на нараді Полевецького з його начальником? Нарада тривала довго. Мабуть, формальності вимагали багато часу. Адже без згоди прокурора ніхто не може бути заарештований, а саме для отримання цієї згоди й потрібне виконання деяких формальностей. Можливо, вони якраз готують необхідні звинувачувальні матеріали, щоб оформити від імені НКВС і санкціонувати в прокурора постанову про мій арешт? Накинуться потім на мене солдати, заберуть мою краватку, пояс, ножик та шнурки й спровадять до камери. І через декілька тижнів я матиму такий самий вигляд, як і оці нещасні, яких проводили повз мене. Ось один із них із солдатом попереду з’явився в коридорі й попростував до сходів. Солдат затримався на хвилину над сходами, заклацав пальцями й прислухався. Я вже декілька разів спостерігав цю процедуру. Тим часом у відповідь вдалині пролунало таке ж саме клацання. Тієї ж самої миті солдат видав своєму підопічному наказ: «До стіни!» В’язень повернув своє обличчя до стіни. Через деякий час інший конвоїр піднявся східцями зі своїм в’язнем — геркулесової будови чоловіком у формі офіцера Червоної армії. Неможливо було встановити його звання, бо відзнаки були зірвані з його одягу. Його крок ще був стройовим, обличчя засмагле й голова ще не пострижена. Мабуть, був щойно заарештований. Подумалось: «Чи й він по декількох тижнях стане таким, як і інші?» Коли обидва пройшли, перший солдат рушив зі своїм підопічним униз. Я зрозумів, що в’язні не повинні бачити один одного.


Але ж я ще вільний? У мене ще є час, я можу спуститись сходами вниз до дверей і вийти на вулицю. Але ж вартовий, напевне, не випустить мене без дозволу Полевецького. Я тримав у своїх руках перепустку й розглядав її зблизька. Можу ж я зробити підпис сам? Адже через браму проходять щогодини сотні людей. Вартовий, що явно був із селян, не міг пам’ятати підписів усіх начальників, які мають право підписувати перепустки. Таких було в будинку десь близько сотні. Він, напевне, дозволить мені вийти. А що як до підпису потрібно ще й печатку? Все одно треба спробувати. Що я втрачу?


Але що потім? Іти додому? Через годину прийдуть і заберуть.


Поїхати до Москви й там заховатися? Але хто захоче дати мені притулок? Усі мої приятелі відомі ДПУ, мене в них шукатимуть. Не можу ж я наражати друзів на небезпеку. Ні, мені нема де заховатись, бо кожен негайно видасть мене, в тому числі й ті, хто мені співчуватиме. Великий страх кидав свою тінь навіть на найвідважніших.


Адже кожен, до кого я звернуся з проханням про притулок, може подумати, що це провокація ДПУ. Отже, сховатися всередині країни неможливо, лишається тільки втеча за кордон. Але це вдавалося лише в одному випадку на мільйон спроб. Сама лише моя поява біля кордону означатиме негайний арешт.


Згодом прийшла думка поїхати до Москви й віддатися під опіку австрійського посла. Але тут же я відхилив цю свою ідею і навіть засоромився її. Радянські люди, комуністи, погодяться радше загинути, аніж дозволити собі рятуватися за допомогою капіталістичних урядів.


Але чи не є то чистим божевіллям? Навіщо мене арештовувати?


За те, що я в глибині душі ненавидів тиранію Сталіна над партією за цілковиту ліквідацію свободи не лише в країні пануючого класу, але й у пануючій партії? Але ж вони не могли знати моїх думок. Ніде й ні з ким я про це відверто не говорив, навіть з найближчими приятелями. Навіщо їм мене арештовувати? Але ж опинився за гратами Штралер, який, певно, не був гіршою за мене радянською людиною.


Чи, може, зізнався після кількох місяців арешту, що є агентом гестапо? У всякому разі представник НКВС заявив про це на загальних зборах Вуглехімічного інституту, а це гебісти чинять лише тоді, коли мають у руках підписані зізнання своїх жертв. «Як то все в лихої години робиться? Штралер, я впевнений, ніколи не був агентом гестапо, у чім я з легкістю можу поручитися своєю головою. Чому ж він підписав такі зізнання? Чи його до того примусили? Але навіщо?» Штралер був вірною радянською людиною

1 ... 12 13 14 ... 225
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Холодна Гора», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Холодна Гора"