Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Рік 2245 📚 - Українською

Читати книгу - "Рік 2245"

304
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Рік 2245" автора Людмила Коваленко. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 66
Перейти на сторінку:

— Це все ти, — сказав Петрик. — І ви також, — повернувся він до трійки. — Ці уколи — то від вас. Ви слухали і не вірили, і в душі завидували нам і сміялися з нас… Товариші поодлітали, бо вже не могли більше стерпіти. А ми лишалися, бо обіцяли Очетові.

— То й її теж… побито? — спитав Юрко, вказуючи на Софію.

Та усміхаючись потакнула головою і закотила рукав. Рука теж була у багрових смугах і виразках.

— Ах ти ж, розтаку нашу… — хотів з огірчення вилаятись пілот і злякано закрив уста руками. — Та тут чоловікові і вилаятись не можна.

— Народ ніжний, — похитав головою Алямбек. — Це якби у нас так били кожного лайкою, так усі по шпиталях лежали б… І лікувати нікому було б.

Трійка засмучено перезирнулася і раптом вибухнула шаленим нестримним сміхом, гладячи руки Петрика і Софії, щоб зрозуміли, не образились і не кривавились би ранами.

Іван стояв, спустивши очі в землю, щоб хто не прочитав у них злої втіхи і радости. А в очах мусила бути втіха і радість. Почував їх у всьому єстві своєму.

Отже, він таки мав над ними силу. Завдавав їв болю. Бив, і виразки його побоїв синіли на їхніх ніжних тілах, його злість — ось де його сила!

Він повернувся і швиденько пішов до садка. Не бачив, як Петрик довго і сумно дивився йому назирці. Майже біг.

В садку ліг обличчям у землю, закрив голову руками і дав волю своєму сміхові. Злий придушений сміх гадючим сичанням вирвався з його грудей, він стискав зуби, щоб не розреготатись голосним нестримним реготом. Тіло здригалося у сласних спазмах, і він почував, як забута, але така звична колись істерія люті охоплює його.

І в цей час побачив перед собою очі. Були десь глибоко в землі, просто проти його очей, і безсторонньо читали знову його суть.

Іван зірвався з землі і одскочив далі від того місця.

«Чортовиння! — блиснуло йому в голові. — Тут збожеволієш з їхніми фокусами… Заслона… Так, треба мати заслону… Але звідки?.. Як вона робиться? Хто йому її дасть? Таки нема ради — треба коритись… Треба ховати злість і не показувати їм своїх очей. То все в очах, то з очей видно… Треба хоч прикинутись добрим…»

Від цієї необхідности знову прикидатися, як колись вдома, і то вже не перед силою, не зі страху, — нова хвиля злости пройшла по ньому. Заплющив очі і стиснув серце руками, перечікуючи, поки заспокоїться. Потім повільно почвалав до гурту.

— Отже, ми найперше поїдемо в Країну Дітей, — спокійно сказав Петрик, ніби продовжуючи щойно перервану розмову. — Найкращі континенти віддали ми для матерів з дітьми.

— А батьки? — щиро зацікавився Юрко. — Куди ж ви батьків подівали?

— Та там же. Де родина, там і батько, — знизав плечима Петрик.

— Ну, й що вони там роблять? — спитав Іван.

— Як — що? Живуть, глядять дітей… виховують… То найважча робота… І найважливіша в світі… Тому не кожне може бути батьком чи матір’ю… Не всякому дозволено…

— Я-а-ак? — ахнув пілот і перелякано витріщився на своїх.

Ті глянули на нього, потім один на одного і знову вибухнули одностайним, непереможним реготом.

— Ти той… ти не мучайся, братику, — сказав пілот, обіймаючи Петрика за спину і тим ніби захищаючи його від ударів. — Ми не по злобі і не з тебе… Але щоб питати дозволу раз у раз, коли тобі трапиться… хо-хо-хо-хо, — загрохотів він знову, витираючи сльози. — Ти того не зрозумієш… У вас того, може, й нема.

— Е, нема, — перервав його Юрко. — Он глянь на Софію.

Дівчина стояла червона, як вишня, а з очей виступали сльози. Притисла сорочку до грудей — і крізь полотно на пальці просувалась кров.

— Ох, Боже мій, — зітхнув пілот — це нам коло них, мабуть, і жити не можна. Дивись, геть до крови дівчину словами побили!

— Та ти не переймайся так, — винувато переконував Софію Юрко. — Ми ж не зі зла, але вже так прийшлося… дуже у вас все чудно….

— Спусти непроникливу заслону — сказав Петрик дівчині.

— Ні, я вже потерплю, — сказала та. — Однако завтра повезеш їх в Країну Дітей….

— Так, так… Ось я зараз покличу матір.

Петрик поставив екран і уважно уставився на нього.

За кілька хвилин, з екрану почулося ніби щебетання величезної зграї пташок, а на екрані з’явилося рожеве обличчя жінки, що привітно усміхнулася Петрикові.

— Кликав мене, Петрику? Щось сталося?

— Ні, нічого. Тільки хотів спитати, чи можна привезти до тебе гостей, оцих чотирьох. Це, знаєш, ті, з-під снігу.

— А-а, — протягнула жінка зацікавлено. — Це добре. Я покажу їх дітям. Зараз би можна було приїхати — діти всі здорові, тільки не знаю, як тато. Та ось і він… Петрик хоче привезти до нас гостей, тих, зі снігу… Чи вони не заважатимуть тобі? — звернулася вона до чоловіка, що підійшов саме до неї і спинився, весело вітаючи Петрика.

— Як? Тепер? — скрикнув він і, киваючи головою, звернувся до Петрика. — Твоя мама завжди має фантазії. Саме тепер, коли я розкидав хату, вона закликає гостей.

— А для чого ти розкидав хату? — зацікавився Петрик?

— Для чого?! — хмикнув той. — Твоїй мамі забажалось конче японських кімнат для найменших… То мусив розкидати.

— Не слухай його, Петрику, — засміялася мати. — Сам розповідав дітям про старих японців і

1 ... 12 13 14 ... 66
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рік 2245», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Рік 2245"