Читати книгу - "Люди і тварини"

Хвилі співали й шуміли, йдучи назустріч берегам.

Хлопці брались човном до гирла потока. Причалили до берега. Один повертає човен веслом, другий лежма на чердаку. Час від часу встромлює руку у воду. Щось зловив, але що? Риб не ловлять так зручно й швидко, он так, руками.

Хлопці пливуть назад. Вони вже наловили черепах: оцих писаних червоно-жовтих, з таким веселим малюнком на голові. Галя присідається до них.

На березі миска. В ній серед води цеглина та трохи трави. Туди пускають в’язнів. Запевняють, що випустять їх, як тільки трохи пограються.

Укладають їх рядком. І закладаються: котрий швидше. Як лиш відняли руки, черепахи подались бігцем до води. Швидко й зручно, навтеки. Хто казав, що на суходолі вони незручні? Хто назвав їхній біг черепашиним кроком?

Хлопці знову ловлять їх, назначують першуна, обмінюються ним, торгують. І далі йдуть перегони. Може завтра вони візьмуть їх із собою до міста й держатимуть у городі. Але то неволя, навіть коли ви покладете миску з водою і з цеглиною посеред неї. Овочі, салата? Думаєте, що вони смакують комусь, що як черепахи привикли до м’ясного харчу, до риби? Годують їх теж черв’яками. Черепаха їсть тільки живого черв’яка, що рухається. Не доторкає навіть того, що лежить непорушно на дні посудини.

Врешті: яка розвага з такого звір’я, що нічого не вміє і нічим не відзначається в неволі?

Тож набридне їм такий нехитрий звір і, швидше чи пізніше відвозять його до озера. Думаю, що черепаха дуже радіє, коли найдеться знову в воді.

Гарно літком у Великому Парку.

Клуби срібного туману піднімаються з провалля, на дні його шумить-клекотить річка. Грімкими водоспадами вона стрибає через пороги, спинюється зеленими плесами й срібнопінними бурунами котиться понад підводним камінням.

Здовж річки стіною провалля в’ється дорога. Ґумові колеса авт без гомону котяться по широкім асфальті. Вони пробігають м’яко й стрімкими закрутами беруться в гору. Там кінчиться провалля; на галявині велика скриня гостинниці. Туди скермовують свою туру люди, що їдуть до парку для дозвілля. Шумлять і співають соковиті, кремезні дерева понад дорогою. Пара з річки поїть їх та обмиває. Сонце золотить їх, продираючись крізь гущавину.

Гарно в Великому Парку влітку!

У гранатовому Валіянті за кермою батько. Його діло — вести авто. Поруч нього пані. Крізь відкрите вікно полює. Не на звірів, а на види, на картини, які вловлює на фотоапаратний фільм. На задньому сидженні: кошики, торбини, подушечки й коц, іграшки, діти.

Авта й люди не поспішають. Бо й чого ж їм спішити на дозвіллі. Врешті, треба держатися приписів їзди. Але що вище, що ближче гостинниці рух густішає і сповільнюється. Вкінці й зупиняється зовсім.

— Що діється, Миколю? — запитує Ольга у чоловіка, — чому зупинились?

Пан Микола кладе авто на «П» (паркуй) і вистромлює голову з авта. Запитує у попереднього в чому справа?

— Ведмежа застава, кажуть — відказує пан із зеленого Форда.

— Що таке?

— Підождіть, зараз їх побачите — запевнює пан.

— Ведмеді, ведмеді! — скрикують діти. Ще вдома їм обіцяли зустріч з ведмедями. Дівчинка взяла навіть з собою в дорогу плюшового ведмідька й тепер з цікавістю дожидає зустрічі зі справжнім бурмилом.

З усіх авт вихиляються голови подорожніх: батьків, дітей, панночок, хлопців. З напругою слідкують за дією.

Перед разком авт ведмедиха. Лежить поперек дороги. Припала черевом до теплого асфальту й вигріває його. В її малих очах насолода, з пащі язик, що без поспіху лиже лапу.

Все ж ведмедиха слідкує за стежкою біля дороги. Нею йде ведмедятко — фунтів сімдесят — і не поспішає. Пильно стежить за автами, нюшить. Підступає до одного — другого, стає дибки й в відтулене вікно стромляє морду.

— Мамо, мамо, ведмедик! — лунає з авт.

Лапа на рамі вікна, паща в авті. Та, невже відмедик хоче їхати?

Нічого подібного! Він повертає ніс до людей, з розкритої пащі язик. На ньому крапельки слини. Хочеться, о, як хочеться поласувати!

Як пахнуть коржики, картопляні платники, ковбаса!

— Що зробити? — питається Ольга в чоловіка. І людині не відказав би, а що ж звірині. Німина. До того ж так гарно просить…

Микольо надумується. Перед ним, край дороги таблиця. На ній написано: «Не наближуйтеся до ведмедів! Вони хижаки. Не годуйте ведмедів! Людська їжа їм шкодить. Від неї хворіють шлунком і дістають авітамінозу. Врешті лінивіють і перестають самі шукати собі свіжих харчів».

Підписана управа парку.

— Мамо, тату, він так гарно просить! Дай йому мій сендвіч, дай йому коржиків.

Діти намагаються наблизитись до ласо розкритої пащі.

Оля висипує коржики, кидає хліб і швидко зачиняє вікно. Діти дивляться, як ведмідь підбирає харчі й хрупає їх з насолодою. Діти радіють, ляскають у долоні й вертяться біля вікна.

— Ще, ще! Дай ще!

Батько надавлює на гудок. Він кидає пронизливий вигук. Гомін стелиться по лісу. Але ведмедикові зовсім байдуже. Не діждавшись нової подачі він повертається і не поспішаючи йде до наступного авта.

Передні водії трублять. Стараються прогнати ведмедиху. Остаточно, треба ж їхати. Вкінці підходить один з паркової обслуги. У нього немає ні зброї, ні палки. Але ведмедиха пізнає його одяг і з-лінива й тяжко підводиться. Буркнувши, сходить на стежку та йде нею назустріч малому. Обнюхала йому пащу, облизала й обидвоє сходять з дороги в придорожні хащі.