Читати книгу - "Люди і тварини"

Авта пускаються в рух. Ведмежа застава уступила.

Але пасажири ще довго гомонять, радіють із зустрічі з ведмедями та знімок, які їм удалося зробити.

На дитячих личках радість. Ще довго діти пам’ятатимуть цю зустріч і розказувати про неї ровесникам.

Разок авт посувається. Ґранатовий Валіянт бере зручно останній закрут. Перед ним розкривається вид на галявину й великий будинок гостинниці.

У його стіп, у проваллі, гомонить-бушує водоспад.

Великий Парк прокинувся з зимового сну. Дерева обтрусили снігові покрови, з узбіччів стікали струмки й журкітливо збігали до річки.

Загомоніли водоспади!

— Можемо відчинити запори, — говорив Майк, старшина паркової обслуги, до Франка, свого співробітника. — Дороги підсохли, сонечко ясно світить. Пора відкрити парк для туристів.

— Воно б і пора, — погодився Франк; — сезон у нас короткий: три з половиною місяця майне швидко й тоді знову сніги — завірюхи. Он, хочби тепер: трохи повище нас ще лежить у проваллях сніг.

— Туди туристи всеодно не полізуть. Вони й так мандрують автами, про ноги й зовсім забули.

— Ну, так. Але ведмеді…

— Ти думаєш, що вони вже прокинулись? Перед зимою ми прогнали їх у височини, там і позакопувались у сніги і сплять ще, напевно.

— Не дуже. Я бачив вчора сліди на снігу, там на Дубовій Галявині.

Майк закурив і говорив далі:

— З ведмедями пів біди, їх можна навчити поведінки. А от туристів ніяк. Усюди розміщені таблиці з осторогами. Але не слухають. Годують бурмилів і зовсім їх розпустили. Нічого дивного, що знахабніли й пхаються до людей, залазять до авт, спиняють рух, пліндрують шатра й нишпорять в бочках із сміттям. А там, чого доброго…

— Вам пані, теж не раджу ходити самотою по лісі, — звернувся Майк до Лілі, співробітниці Геологічного Товариства, що приїхала тут для студій.

— Хіба що? — здивувалась. — Вони ж людей не займають і не людожери вони.

— Все ж вони хижаки оці наші чорняки й розпущена напасть, у рукав би вам заліз один з другим. Хай тільки занюхає коржики, чи сендвічі.

Всі засміялися: подумати: ведмідь у рукаві.

Мама-ведмедиха прокинулась. Сніг над її лігвом став протікати й вода збігала струмочком з-під її ґаври. Виставила волохату морду, нюшила й розглядалася. Мружила очі непривичні до сонця. Воно світило яскраво, знак, що пора покінчити зимову сплячку.

Вилізла з своєї зимарки у стіп кріслатої сосни, обтрусила сніг з кожуха й забурчала з-глуха. Щось заворушилось під снігом, його товстий шар став обсипатися з гілляк, що повисли скосом від великого стовбура. Дві малі мордочки виринули з-під снігу. Малі, веселі очка дивились допитливо на ясний світ, що сяяв іскрами весняного снігу.

З пащ вогкий, рожевий язик.

— Їсти, їсти! Пити, пити!

Кинулись до мами, шукаючи в неї молока. Та, куди там! Ще ж осінню вона відлучила тих двох міцних бельбасів, а тепер їм молока? Забурчала гнівно та підняла кріпку, опазурену лапу.

Зрозуміли.

Ведмежа сім’я подалася до потока. Після довгої сплячки вода смакувала чудово. Ведмедиха стала жирувати. Бродила по воді, вишукувала личинок, черв’яків, ловила риб. Закусувала водорослями й ласувала на ягодах, що з-осені повисали на безлистих ще кущах. Смакували.

Так і поснідали ведмедики, на мамин зразок.

Зачався новий рік для ведмежої сім’ї, другий рік життя Бельбасів. Продовж нього вони мусіли багато їсти, щоб придбати сала перед зимовою сплячкою. Мусіли набрати сил і досвіду та вправи в ловах і вишукуванні різних харчів. Їх ждало самостійне життя.

Швидко вже мама стала залишати їх самих, подаючися в гущавину, собі тільки відомими плайками. А Бельбаси ходили разом пастися і на лови й грались та змагались. Купались у річці й ловили риб в її пінистих водах. Так бігли дні не одної сім’ї.

Асфальтовими дорогами їхали авта, туристи викидали рештки харчів чи то на дороги чи до бочок біля своїх шатер. Кого не скортіли б смачні ласощі?! Ведмеді ласуни до того ж такий харч дістається без труду.

Бельбаси теж засмакували в людських харчах і навчились нишпорити в бочках і вимагали від людей ласощів. Не відомо, чи розуміли, яку радість приносять людям та й їхнім фотоапаратам.

Ліля сиділа на камені понад річкою. Біля неї торбина. В руці записник. Розглядала куски скель і заносила замітки до свого записника. З торбини винурювалася головка молотка, щипці й зелена спинка книжки. Там же і перекуска, загорнена в цельофан, і яблуко.

Річка шуміла, збігаючи по скельних порогах. Її води звивались у молочні піни, клекотіли й гули та грімкими каскадами спадали в зелене плесо. Понад ним кружляли сірі довгодзьобі птахи. Час від часу один чи другий кидався на воду та вловлював рибу.

Шумів ліс і пара, що піднімалася з водоспадів, поїла його. Кремезні смереки були сито-зелені й простягали міцне гілля понад свій стан до синяви й простору. Їхній шум змішувався з гулом водоспаду в одну бравурну симфонію.

Мабуть тому Ліля не зачула кроків позаду себе. Врешті, звірі ходять тихо й обережно. Два Бельбаси знічев’я спинились біля неї. Не зважаючи на неї, вони метнулись до торбини. Торгали її зубами й дерли пазурами. Миттю цілий обсяг потоптали й порозкидали нюшачи його та пробуючи його смаку. Найшли перекуску, гаркались за неї та рвали кожне до себе.

Ліля наче скаменіла від наглого переляку. З страхом побачила, як два кріпкі молоді ведмеді