Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"

— Е, ні, — насупився Максим, — ти трохи збочила. Спорт — не робота!

— Ну, це як сказати.

Вони мало не засперечалися, але першою спохватилася вона. І просто, так, як він запитував у неї, Іржик запитала у нього:

— А чому тебе зацікавило моє ставлення до домашньої копіткої роботи?

— Бачиш, Іро, є чимало мудрих, але надзвичайно необхідних робіт, які хоч до смерті роби — ордена за них не дадуть.

— Ну, чому ж, — заперечила вона.

— Хто дасть орден за церування шкарпеток чи за миття тарілок?

— Ну-у…

Але він перебив її:

— Я знаю, що ти хочеш сказати! Звичайно, кухарів нагороджують орденами. Хоч значно рідше, ніж сталеварів, але нагороджують. І посудомийку можуть відзначити, і ще якусь працівницю чи працівника із сфери побутового обслуговування! Але та робота, що її виконують дома наші мами, наші бабуні, сестри, ким відзначається вона?

— Мала б відзначатися вами, мужчинами.

— Правильно, — покрутив він своєю волохатою, ведмежою головою. — Але ти мене не до кінця розумієш. Я хочу сказати ось про що. Даремно дорослі приховують від нас, що робота в житті може трапитися і не творча, і не натхненна, але страшенно необхідна! І зробити ту буденну, «сіру» роботу справді натхненною може тільки знаєш що? Тільки усвідомлення того, що вона таки справді необхідна людям. А просторікувати взагалі про якусь абстрактну роботу, яка будь-що повинна бути творчою і натхненною, мабуть, не варто…

Він говорив серйозно, може, в чомусь плутано, але вона розуміла його і, вкладаючи сирники на сковорідку, сказала:

— Кожен хлопець мусить вміти забити цвяха, незалежно від того, яку він собі обере професію в майбутньому, і кожна дівчина повинна вміти зліпити вареника, хоч би в майбутньому стала заслуженою балериною, поетесою чи академіком.

— От-от, — зрадів Максим, — знаєш, на суднах, де невеликий екіпаж, капітан сам після себе миє тарілки.

Вона знала цю його дитячу мрію — стати капітаном, і тут би їй промовчати, але вона сказала:

— І чому ти все так близько береш де серця? Чого тебе все так обходить? Можна подумати, ти вже капітан і відповідаєш за судно і за весь екіпаж?

Він розсердився на неї за її, як він сказав, «хатозкрайство». Нічия хата не повинна бути скраю, таке його неухильне переконання.

Вона заперечила:

— Коли всім до всього буде діло, то те діло, яке кожен повинен виконувати, буде страждати від того, що всі будуть братися не за свою справу і стромляти носа, куди їх не просять.

Він насупився:

— Діло, ділом, ділові…

А потім вони їли пельмені, які вона зварила, насмаживши сирників. Їсти їй не хотілося, бо вона перед тим пообідала, але, знаючи, що Максим сам не їстиме, досить вміло імітувала апетит: виделка в її руці крутилася як диригентська паличка, і вона навмисне говорила з повним ротом, нескінченно довго жуючи один-єдиний пельмень. Коли почали їсти сирники і Максим хвалив їх, вона знала, що хвалить він не просто з чемності, а тому, що вони справді смачні.

Миючи тарілки, вона, здається, припустилася найголовнішої помилки. Вона почала розповідати Максимові про свої тренування на біговій доріжці. Правда ж, не краща тема розмови з людиною, яка позбавлена змоги не тільки бігати, а навіть ходити?

Щоправда, вона спохватилася десь на середині своєї розповіді і спробувала змінити тему розмови, розповідаючи про їхню тренерку Ольгу Карпівну, про те, що вона бігала, бігала, але так і не вибігала за своє спортивне життя навіть бронзової медальки бодай на республіканських змаганнях, про їхніх дівчат, взагалі про все, пригадуючи різні смішні випадки, але Максим рішуче повернув розмову на те місце, звідки вона почалась.

— От що ти відчуваєш, коли впираєшся пальцями рук в бігову доріжку, схиляєшся до землі і знаєш, що зараз стрельне стартовий пістолет?

— Я відчуваю, що зараз, за мить, треба вистрелити всім своїм тілом. Доведено, що найбільше дорогоцінних «соток» ми втрачаємо на старті.

— «Вистрелити всім тілом», — задумливо повторив Максим, — сказано образно, але не так, щоб дуже зрозуміло. Тобто я розумію, що ти маєш на увазі, але мене цікавить все це детально.

— Для чого це тобі? — вже зовсім безтактно запитала вона.

— Для того, що немає непотрібних знань, це теж доведено. Може, коли й згодиться.

Вона почала розповідати, як, стаючи на старт, внутрішньо збирає своє тіло в тугий вузол, і їй починає здаватися, що вся вона стає маленькою, наче кулька. Маленька, але разом з тим і важка.

Вперед, швидко і далеко!

Максим слухав її уважно-уважно.

Її ж тепер мучило сумління: чи варто було в розмові з ним порушувати цю тему?

Автор назвав це ім'я на самому початку розповіді, і, оскільки полковник Швецов величав його Валерієм Петровичем, можна здогадатися, що Сахненко не хлопчик, а людина доросла. Але… По-перше, полковник взагалі дуже ввічлива людина, а по-друге, Сахненко і сам не знав, звертається полковник до нього на «ви» жартома чи всерйоз.

Всі хлоп'ята в дворі, а найперше Вадик Іванов, синок майстра цеху, де працює Валерій Петрович, кажуть йому «ти», і його це анітрохи не шокує, хоча він позаминулого року демобілізувався з армії, працює на заводі, а вони ще ходять в школу. Йому двадцять два, а їм по тринадцять-чотирнадцять. Але що тут дивного, коли живуть вони в одному будинку