Читати книгу - "Альбатрос — блукач морів"

— Щоб розв’язати проблему походження земної кулі і океанів на ній та відповісти на ряд інших питань, слід насамперед зазирнути під океанське дно, вияснити, що там. Відомо — земна кора, якщо її розрізати по вертикалі, має шарувату будову: зверху осадочний, всередині гранітний і внизу базальтовий шари. Така загальна схема будови кори. Але під морями й океанами вона трохи інакша: там немає гранітного, а одразу йде, покритий осадочними товщами, базальтовий шар. І, отже, кора набагато тонша, а це дає надію проникнути в її таємницю.

Загін тектоніків не гаяв часу: ще в Японському та Південно-Китайському морях, коли інші тільки розкачувалися, вони безперервно проміряли глибини, істотно поповнивши відомості про рельєф тих морів. Так, у Південно-Китайському зафіксовано кілька невідомих раніше підводних, з чотирикілометровими вершинами гір, виявлено й інше: в улоговинах того моря плоскі, так звані акомулятивні, рівнини весь час розростаються й ширшають. Для нас це становить неабиякий інтерес.

А в Бенгальській затоці сподіваємось також простежити підводні улоговини, розвиток яких, гадаємо, прямо залежить від потоків мулу; що його несуть Ганг і Брамапутра. Крім вивчення рельєфу дна, випробуємо прилади для спостереження за тепловим потоком, що йде з глибин землі, та апаратуру, з допомогою якої «засікають» придонні морські течії.

— Усе це так, — подав голос Анукін, — але як ви дізнаєтесь, де під водою гора, а де улоговина? Власне, де їх шукати…

— Свята простота! — вигукнув учений і, скуйовдивши хлопцеві чуприну, мовив — Для того, колего, і вирушають дослідні кораблі. Ще в минулому столітті наші вітчизняні мореплавці лотом проміряли глибини океану. У цій справі чимало зробив адмірал Макаров, командир парусно-парового корвета — тезки нашого «Витязя». На основі промірів і складено карти рельєфу дна. Ну, а тепер, коли кораблі оснащені ехолотом, цим чудодійним «оком», і дно великою мірою перестало бути загадкою. І спостереження за ним проводимо не наосліп — вибираємо потрібний район і навіть конкретну точку серед океану. Знайти ж її і дістатися туди допомагають ось вони, — Віктор Пилипович показав на двох чоловіків, що стояли поруч.

Щоразу, коли я заступаю на вахту, вранці й увечері, на місток виходять і ці двоє.

— Венера на «золотому коні» мчить поперед сонця, — каже один. — І тоді, коли вона перебуває на найбільшій відстані од нього, під кутом, що зветься еленгацією, ми й бачимо її.

— Правильно, — згоджується другий, — але поки ми ловимо гав, той «вершник» може зникнути з горизонту.

На палубу вони ставлять ящик з глобусом зоряного неба, розгортають якусь товсту книгу, один бере секстант.

— Починаємо!

Той, що з секстантом, кожного разу, як на небесному тлі «піймає» відомий лише йому об’єкт, звертаючись до свого низькорослого, худорлявого товариша, майже вигукує:

— Денеболя 359 035; Нат 033 і 6; Капелла…

Худорлявий квапливо записує все до блокнота.

Якась ворожба, чаклунство. І хоч я знаю: в цьому немає нічого загадкового — звичайне визначення по зірках місцеперебування судна, проте дивлюся на них, як на магів.

Це наші гідрографи Микола Іванович Валуєв та Анатолій Остафійович Абаєв.

Після вахти я зостався на палубі. Гідрографи обіцяють дещо показати. Спочатку Валуєв накреслив орбіту Землі, потім орбіти зірок і планети Венера. Червоним олівцем всередині поставив кружальце.

— Сонце, — мовив. — Зрозуміло?

— Що сонце — зрозуміло, а в плутанині орбіт не розберуся.

— Тоді слухай і дивись, — велів Микола Іванович. — Це карта зоряного неба. Всі небесні тіла рухаються завжди однаково точно, про це давно знали мореплавці; зорі слугували їм за найкращі орієнтири в безмежжі морів. Найяскравіші з них виділено в групу навігаційних. Їх місце відносно нашої землі безпомилково вирахувано на кілька років уперед, а координати кожної зірки на кожен день і кожну годину дня записано до «Морського астрономічного щорічника».

— Тож як нам довідатися про своє місцеперебування? — запитав я.

— Приблизно, навіть без допомоги зірок, ми знаємо, де пливемо, бо лаг лічить пройдені милі, компас же показує напрям руху. Та для безпеки плавання цього не досить: на судно діють вітри, течії. От, приміром, сьогодні дрейфом нас віднесло на п’ять миль південніше від місця, в якому передбачалося бути. Ну, а якщо там скеля чи рифи? Запобігти цій помилці і допомагаємо ми, гідрографи.

Зрозумівши мою зацікавленість, Микола Іванович вів далі:

— Навігаційні сутінки тривають недовго, від тридцяти до п’ятдесяти хвилин: перед заходом сонця і вранці перед його сходом. Ось цю пору і треба не прогаяти, вчасно засікти зірку. Піймали! Тепер її, красуню, садимо у «гніздо», тобто зорю, яка височіє не нижче десяти і не вище сорока градусів над видноколом, «опускаємо» з небесного тла на лінію горизонту. Якщо небо чисте, без хмар, між нею й видноколом вимірюється кут, отже, уточнюється місцеперебування.

Це — азбука; про неї тобі, мабуть, розповідали в морській школі. Штурман Ковальов щодня визначається в такий спосіб, хоч ви й кажете, що він зірок із неба не хапає.

У нас з Абаєвим ще й інше завдання. По-перше, з точністю до однієї мінути сповіщати потрібно нашим ученим — геофізикам, магнітологам, геологам — координати того чи іншого району, де вестимуться дослідження. По-друге… — І він, поклавши на фальшборт схеми та навігаційні довідники, закінчив — І раніше в підручниках з навігації було сказано, що за Венерою, яку видно вдень, можна брати пеленг. Проте цього ніхто не робив. Ми ж довели, що цей метод надійний. А тепер навіть на «Витязі» визначають місцеперебування по «вершнику на золотому коні».

Микола Іванович знов розкрив «Морський астрономічний щорічник». Знайшов таблицю, мовив:

— Це — ефемериди, тобто координати зірок на сьогоднішній день — шосте листопада. Тож, вимірявши кут між зірками та обрієм, що ми тільки-но й зробили, дізнаємось, у якій точці перебуває «Витязь» і куди нас знесло течіями… Тепер можемо сміливо йти до улоговини, про яку розповідав Канаєв: вона — за кілька миль од нас.

Була десята година ранку. Яскраво світило сонце: в його променях десь губилася Венера — золотокрила зоря. Порипували щогли, дув теплий