Читати книгу - "Крах Симона Петлюри"

Зовнішньополітична програма майбутнього режиму, за тим-таки Шаповалом, мала бути такою: «З Росією – мир. З Центральними державами – мир. Німцям ставимо лише одне домагання – вибратись з України геть. Взагалі – політика нейтралітету». Реалізовувалася така політика досить дивним способом: організатори повстання уповноважили українського дипломата Білецького вступити від імені УНС в конфіденційний контакт з дипломатами країн Антанти, які перебували тоді в Яссах, і представити їм зовнішньополітичну програму майбутнього українського національно-соціалістичного режиму. Програма така. Перше. «Признання повної незалежности України в етнографічних межах з відібранням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатської Руси». Друге. «Торговельні взаємини». Третє. «Деякі концесії (шлюзування Дніпра)». Четверте. «Повстання проти німців». П'яте. «Усунення германофільського уряду гетьмана і т. п.». «Ми ждали, – свідчив Шаповал, – признання будуччого «демократичного» уряду, потрібної допомоги»[48]. Відповідь Антанти була лапідарною: повстання повинно розпочатися зі вступу військово-морських сил країн Згоди у Чорне море, союзники підтримують принцип самовизначення народів, «відбудування Росії», але при цьому «нічого не мають проти принципу української державности», вимагають створення регулярної української армії, офіцерський корпус якої, за браком національних кадрів, необхідно сформувати за рахунок російських добровольців. Крім того, союзники зажадали від української сторони «негайного подання» списку майбутнього уряду та звільнення французьких дипломатів і військових, заарештованих свого часу німцями[49]. «Їм, – написав у зв'язку з цим Солуха, – не вдалося продати (ленінське) повстання Антанті. То не їхнє повстання, вони ним не розпоряджалися».[50]

Очевидно, що талановиті українські дипломати школи Винниченка – Шаповала були здивовані, з одного боку, визнанням Антантою незалежності України, а з другого – її вимогою «фактичної окупації» України Добровольчою армією. Наступний раунд переговорів мав очолити Григорій Сидоренко. Він прибув до Ясс уже після початку антигетьманського повстання, – пригадував Шаповал, «доставивши наші остаточні умови і список кабінету».

Вступивши в переговори з представниками Антанти, українські талейрани одночасно вступили в контакт з німецькими представниками. У Києві їм рішуче відмовили, мовляв, вважають поїздку представників УНСоюзу до Німеччини «рішуче невчасною», тому «нізащо» до Берліна її не пропустять. Однак позиція німців зупинила українців ненадовго. У листопаді, у переддень повстання, вони уповноважили «в загальній формі» начальника консульського відділу МЗС Миколу Шаповала[51] та такого собі журналіста Петра Бензя вступити у зносини з новим міністром закордонних справ Німеччини Давідом. Пан міністр прийняв українців «дуже прихильно і заявив категорично, що він негайно дає німецькій обер-команді приказ на Україні не втручатись в боротьбу нашу з гетьманом і триматися строгого нейтралітету».[52]

У повній відповідності з доктринальними політичними установками своїх організаторів і керівників УНС ініціативно вступив у прямі контакти і з більшовиками. Вони чудово розуміли, що «могли бути корисні большевикам лише в плані загальних антигетьманських сил»[53]. УНС вів ці переговори паралельно з переговорами про вступ їхніх представників до уряду Ф. Лизогуба[54]. Можна сказати більше: вступивши в переговори з більшовиками, українські національно-соціалістичні кола не лише вчинили акт державної зради, а й активно сприяли розвитку передумов наступної поразки своїх «національно-визвольних змагань».

Переговори з представником більшовицької делегації Дмитром Мануїльським вів особисто Винниченко[55]. Зрозуміти це було складно навіть утаємниченим особам, адже зовнішніми справами в УНС опікувався Шаповал. До слова, так само їм тоді, а нам сьогодні незрозуміло, чому головою військової комісії було обрано саме Винниченка, «який війська ненавидів… Все робилося якось навпаки»[56]. Переговори з більшовиками відбувалися, зокрема, в будинку заступника міністра фінансів Василя Мазуренка, який безпосередньо брав у них активну участь. Мета переговорів, за словами Шаповала, полягала в тому, щоби «добитися нейтралітету більшовиків у нашій війні проти німців». Більшовики йшли на взаємне визнання, пропонували 3 млн рублів за умов підписання «оборонного союзу проти Антанти… Через загальний принцип нашої політики… – нейтралітет за всяку ціну – такого договору писаного ми не хотіли заключати, лишились при чесному слові обох сторін не шкодити взаїмно. І не взявши від їх ніякої грошової допомоги», – стверджував Микита Юхимович. І тоді, і сьогодні ці твердження особливої довіри не викликають