Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

– І на це є рада. Всіх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, – пояснював Тимошівський.

– Та що одні лиш Синьки зроблять?

– Не бійсь. За Синьками підуть і інші. Он в Грузькій жоден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?

Тим часом прийшло сільське начальство, музика, й почався мітинг. Місцевий агент ЧК Кнурець аж захлинався – закликав на боротьбу з петлюрівськими бандами. За ним голова НКС, сільради. Кожний вигукував «хай живе радвлада, смерть буржуазії», а музика підхоплювала тушем.

Коли все ніби скінчилося, на стіл вискочив наш Тимошівський.

– Браття! Красненько нам співали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босяків, що граблять наші села, мордують люд та хочуть завести червону панщину – комуну? Що доброго дали нам ці запроданці Москви, подумайте усі та й розміркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажня шкура. Питайте власного розуму. Він вам підкаже: чи йти проти своїх братів, чи стати їм на поміч. Моя думка така, що за братів, за Україну.

– Правильно, за Україну! – загули хлопці.

– Пастой, что за разгавор? – кричав, вихопившися Кнурець, – арестовать цево мєрзавца й до Чека.

– Кого і хто? Одеський жулік? Ану спробуй, – обернувся на столі Тимошівський до Кнурця.

– Друзья, це ж проти закону. Приказ від влади є – значить треба сповнять, – виступав лагідно голова сільради.

– Сповняй, коли тобі ця влада мила. Ми її знати не хочем.

– Не наставляли, не просили, то й голова не болить.

– Граждане ето… ето протів власті, протів республікі саветов. Я пажалєюся в Чека. Я… – загрожував Кнурець.

– Та годі з тим Чека носитись. Не вспієш слово мовити, як вже й Чека. У нас своя Чека. Сам казав, що тепер вся влада на місцях. Отож ми – влада порішили, що не хочем іти й не йдем, чорт зна за кого, воювати.

– Граждане-таваріщі! Іменем РСФСР я прізиваю не слушаться етіх бандітов, а…

– Хто бандит? Хто? – вхопилося до Кнурця кілька хлопців. – Ось тобі бандит, ось, – і захмолостало кілька кулаків.

– Граждане, – кинувся рятувати товариша голова сільради. – Будьте сознатєльні. Зачем розбій? Зачем кровопролиття? Не хочете іти, Бог з вами, ми так і до Тривкого (революційного комітету) донесем, а зачим биться. Прикратіть. Я вас прошу, – і потягнув розкиненого Кнурця до сельсовєтівських сіней.

– То як же, братці? – виліз знову на стіл Томашівський. – Іти чи ні? Голосую. Хто хоче йти? Раз, два… А! це обидва пролітайли, їм однак нічого робити, хоч би мобілізував сам дідько. А хто проти? Ого… Усі… Музики, грайте туш. Розходьтеся, браття, додому. А хто б хотів у інший бік, – питайте, шлях покажу.

Демобілізувалися без бою. А ввечері Томашівський привів 37 юнаків. Так і по інших селах.

За тиждень загін «Чорної Бороди» мав до 200 душ. Не було зброї. Кинулись на розшуки. Три ночі бігали по шляхах і збирали зброю у самоохорон, що стерегли телеграф від «банд». До бійки не доходило. Вартові знали, кому дають. Оце здасть зброю, а для людського (комнезамського) ока кричить: «Гвалт, грабіжники забрали кріс, хотіли вбити».

Бракувало кулемета. Довідались, що в Дубову прибув загін по беде (боротьба з дезертирами). У нього ліпше поживились. Хоч тьопали 25 верст, зате добули ціною двох ранених 27 крісів, два ручних кулемети та 6 коней. До них прилучилося 6 їздців на батьківських і склалась кавалерія.

Розгорнули діяльність. Штаб перебував на «Січі» – в центрі Галоча. Наскочили на Трояни, розбили волревком, втопили в ставку голову Манілова, прокололи продагента (продовольчого), а продотряд розігнали, заволодівши двома тачанками, розверстку селянам роздали.

На ліквідацію нас виступив з Голти загін на 40 тачанках. Сісти на тачанку кожному з нас всміхалося. Загін ловив нас, а ми тачанки. Труднувато було нам пішим переганяти їх; спасибі, дядьки підвозили. Набридло бігати. Рішили дати бій. Зустріли за Розношинцями; привітали, близько підпустивши, але червонці, як горобчики, порснули назад.

Перепинили у Роздолі й пішли на ризик: частина загону відступила на очах, а друга розташувалась пішо за селом у молодняку. Опівночі зійшлись і вдарили на большаків. Та знов не вдалося. Комуністи спали пo-заячи. На перший вистріл стежі посхоплювалися й утекли, залишивши нам лиш дві тачанки з кулеметом.

На допомогу тому «отрядові» прийшла з Богополю ціла сотня піхоти й 40 шабель. Загнали нас в Галоче й перепинили вихід в села. Сутужно було сидіти в лісі. Перенеслися на час у Гайдамацький ліс.

Та й там не повезло. Оперувало кілька «отрядів» і по бебе, і по беде, і продотряд. Одного разу в Вільховій нас оточили. Ми втратили третю частину людей і майже весь обоз. Ця невдача захитала наш моральний стан.

Настала осінь, морози. Людей не прибувало, а зменшувалось. Отаборились знов у Галочім. Штаб перенесли до Грузянської школи. Грузька не відчувала радянської влади, хіба тоді, як заскочить загін комунарів. Серед дня походжали по селу наші хлопці й виспівували «Ще не вмерла». Вчительство виконувало цінну розвідку.

Раз налетів у село великий загін червоних шулік. Наша розвідка повтікала, а більшовики стали господарювати, як хижа татарва; хати «бандитів, дезертирів», гасали по селу скаженими псами, б’ючи, стріляючи, кого не стрінуть.

Прибіг у ліс хлопець Данило Чайка й розповів: забрали вчителів, попа, голову читальні, і ще кількох; трьох чи п’ятьох мають розстріляти, всі лежать в сільраді пов’язані.

«Виручити» – і козячою тропою (найближчий шлях ярами) гусаком щодуху до села, а кінні побігли з другого кінця села дати фальшиву трівогу.

Схильці-згинці низами вскочили в село. Щойно зачули вистріли по той бік, ми з криком «бий комуну» пустились до сільради. Майбутні жертви врятовано, а замість них на греблі в корчах качалось три більшовики та на воротях комісар.

Розсердилися на нас комуністи. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полізли й у середину. Нас було мало, тому віддали «Січ» на поталу червоним «бісурменам».

За це віддячили. Наскочили на ст. Голованівське броневик, знищили прислугу й машинерію, спалили зсиппункт (зсипний пункт зерна).

Було нам того дня роботи. Добирались до Воловика, щоб отаборитися на ніч. Розвідка донесла, що з Грузької на Вербову їде «отряд».

– Тут нас не сподіваються. Перепинити, – подав Чорна Борода. Пустились навперейми.

Того вечора женився у Вербові продагент. Сватав у панка-мельника Мелешка доньку. Щоб врятувати виявлених на горіщі 1000 пудів пшенички, скупий батько за них продав комуністові Попову рідну дочку. Жадаючи руки прекрасної панянки Янусі, Попов зламав комуністичне «вірую» – став під вінець.

«Певно, продотрядчики так на весілля поспішають», – догадувався Бабій Роман.

«Почастувати, хлопці, так, щоб покотилися від хмелю», – наставляв Чорна Борода.

Політав сніжок, пухкий, лапатий. Він чудесно тушував нас в морочній сутіні. А продотрядці ще й співали, видно, напідпитку. Ми з насолодою очікували.

– Що лиш гукну – сальва й на них, – попередив отаман.

Наближались. Вози тарахкали з гори й стихали