Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Він підштовхнув мене, я вибралася нагору, вмостилася. Знову погляд, під яким накочувало збентеження.

– Ну? – підняв він брову, і мені довелося вкотре за цей божевільний день демонструвати те, що дівчина воліє приховувати від чужих очей.

І знову незрозуміле хвилювання, ніби вперше сиджу перед ним оголеною.

Дрон направив струмінь, прочинивши мене пальцями другої руки. Від дотику все всередині знову почало кипіти, ніби я останні кілька годин не розважала стурбованих псів. Ані втоми, ані неприязні. Тільки посилення бажання, хоча, куди вже більше-но?!

Жоден кіт не викликав таких емоцій! Та що зі мною? Може, мене обпоїли чимось? Так смерділо б!

Щоб відволіктися від дотиків, я розглядала безпристрасне обличчя, намагалася зрозуміти, що ж він відчуває? Хотіла було кинути щось зневажливе – на кшталт того, що пропустить усю сімейку і усіх друзів уперед себе, та побоялася. Ще справді вирішить пропустити. Поки його це швидше злить, якщо я правильно розумію. Може, вся справа у позбавленні спадщини? Теж повинен підпорядковуватися вищим за статусом? Ну й пощастило мені, пес дери!

Хоча... Ох, здалося, чи він справді почав дражнити клітор? Я знову застогнала, вигинаючись. І, на мою думку, готова була визнати, що все-таки пощастило.

Дрон знову принюхався.

– Все, – підсумував мерзотник, виключаючи воду. Вистрибнув на борт, навіть руку подав.

Ця дивна майже турбота викликала приплив подиву. Адже міг сидіти і спостерігати, а то й кликнути служницю.

Я його не розуміла. Ні на грам. І це породило у грудях приплив азарту. Просто шалено захотілося його розгадати!

– Рушник? – озирнулася я.

– Не витирайся, – він відійшов, розглядаючи краплі, що стікали по моєму тілу. А сам обернувся у халат! – На сьогодні досить. Йди відпочивай.

– Дроне?

– Спати, я сказав.

– Я б поїла, – запропонувала я.

– Ну, чи їсти, – погодився він.

Клітор пульсував, внизу живота сновигали хвилі збудження, але я змусила себе вдати, ніби нічого так не хочу, як поїсти.

Він знущався! Не міг не знати, що я не отримала розрядки, що всі його скорострільні родичики викликали радше роздратування, ніж хоч йоту насолоди. У глибині очей помарилися насмішкувато-самовдоволені іскорки. А сам-но коли встиг її отримати? Чи в нього справді з цим проблеми, як я невдало пожартувала?

– Не заперечуєш, якщо роззирнусь? – промовила я. Адран заінтриговано підняв брову:

– Ну, роззирнися. Кішко, – останнє слово було сказано без звичної зневажливої інтонації, скоріше з цікавістю.

Я вирушила досліджувати приміщення. Дрон підійшов до столика, взяв комунікатор, уривчасто повідомив, щоб принесли вечерю.

– Невже твоє слово зовсім нічого не важить? – все-таки не втрималася я.

Дрон перевів на мене пильний погляд, у глибині якого знову примарилося палаюче оскаженіння.

– Ти воліла б вирушити на розбірку до Ватажка?

Мабуть ні. З мене вистачило необхідності просити.

– Тобто ти впевнений, що він не став би на твій бік? – все ж таки ризикнула я уточнити, усвідомлюючи, що ходжу по грані. Але Дрон відповів на подив спокійно:

– Складно сказати. Я тебе перший вибрав, за законом зграї ти моя. Але в день ініціації синові Вожака не має права відмовити жодна жінка. Це також закон. Швидше за все, батько вважив би, що нічого особливого не станеться, якщо Удан із тобою побалується. А то й на всю ніч залишить у себе. А міг би дозволити мені вибрати будь-яку іншу замість тебе. Якщо вже ти так сподобалася хлопцеві в такий відповідальний момент.

– Яку іншу? – не зрозуміла я.

– Із сьогоднішніх кішок, наприклад.

– Вони все ще тут?

– Звісно. Кішок потрапили до палацу, не випускають назад.

– Що з ними буде?

– Завтра відбудеться розіграш між наближеними. Якщо вже з нас нікому не приглянулися.

При спогаді про зал, повний збуджених псів, тілом знову пробігли мурашки, і я вирішила перевести тему:

– Невже під час ініціації жодна не може відмовити?

– Ні. Дейк на свою ініціацію зажадав дочку одного з міністрів батька. Вона завжди була з ним занадто холодна, іноді навіть відверто глузлива, мабуть, думала, що високе становище сім'ї допоможе уникнути подібної долі. І батько дійсно просив Вожака. Не допомогло.

– Фу, – пирхнула я. – Ну і закони у вас.

– На свої подивіться!

– Наші коти не тягають собак, та ще й на рівні уряду!

– Тому що у вас немає уряду. І сили немає, а була б – тягали б, запевняю. Собаки котячими територіями їздять лише у супроводі охорони. Створити армію ви не здатні, а вештатися бандитськими загонами цілком.

Повинні ж ми якось протестувати проти збоченців при владі. Я зиркнула на нього, але вирішила припинити споконвічну суперечку і знову перевела тему: