Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

– То це ти мене рятував, чи що, ділячись із братиком? – хмикнула.

– Це я ще з тобою не награвся! – роздратовано рикнув пес. – Кішкам все одно, з ким спати, невелике лихо.

– З чого ти це взяв?! – обурилася я.

– З досвіду.

– Ти не сплутав кішок із необоротними шавками?

– Собаки сплять тільки з тими, кого визнають за ватажка, за найсильнішого. Чим вона слабша, тим більше може бути у неї господарів. Але сильну собаку не кожен підкорить.

– Якщо ти не синочок Вожака.

– Майбутньому Вожаку підкоряються всі, – погодився Адран.

«Псу потрібний господар, – зазвучав раптом у голові жіночий голос. – Навіть якщо він Ватажок...»

Я на мить завмерла, спробувавши згадати, де це чула. І коли. І від кого. Але спогад розсипався, розчинився, не даючи зрозуміти. Кинувши на Дрона погляд, я вирішила все ж таки обстежити житло. Незатишно якось там, де ще нічого не бачила.

– Коти не одружуються, навіть парами не живуть, міняють партнерів, як схочуть, а вже про ваші гуляння краще промовчу, – продовжив Дрон, уважно стежачи за моїми пересуваннями.

– Ага, а ваші одружуються і заводять купу наложниць на додачу. Дякую, звільніть.

– Вони хоча б пам'ятають їх в обличчя.

– Це природа! Більшість із нас на березневі гуляння обертається і взагалі мало що пам'ятає! Ви ж залежите від повного місяця, повинні розуміти, як воно! Ви ж теж обертаєтесь і полюєте!

– Зате ми вирощуємо дітей, а не на вулиці виганяємо!

– Ніхто не виганяє! – обурилася я. – Просто не всі мають можливість працювати, через вас, між іншим! Котів майже нікуди не беруть! Старі кішки збирають у себе дітей, їм усі по можливості допомагають, і...

– Народжувати не треба, якщо не можете прогодувати! – гаркнув пес.

– Зате вони ростуть вільними! А не наложницями Ватажка та його наближених, на яких має право найвищий в ієрархії!

– Вільними та марними! – відрізав Дрон.

Я з подивом подивилася на нього. В його очах читалася майже ненависть, зовсім незрозуміла мені. Ну... у чомусь він правий, звичайно. Мені пощастило, у мене була сім'я, але багато хто з нас дійсно росте не в кращих умовах.

– Якби пси не витіснили нас звідусіль, такого не було б, – відповіла я, рушивши далі периметром.

– Чому ти пахнеш незайманою? – раптом спитав він.

– Звідки я знаю, я себе не нюхаю, – огризнулася я.

Призупинилася біля величезного стелажу з книгами, у вічі кинулися кілька історичних, ніби навіть художніх?

Щоб Адран не почав розпитувати, чи вмію читати і де вчилася, поспішила далі, надаючи собі виключно безтурботного вигляду.

Дрон йшов за мною, трохи позаду – мабуть, стежив. Більше нічого не додавав, а я захопилася дослідженням і теж не питала. Якби ще одягнутися, було б дуже чудово. А так під його постійним наглядом часом накочувало усвідомлення, що на мені нічого немає.

Начебто лише ступав трохи позаду і дивився – а тіло починало горіти від одного погляду, спогаду про дотики.

У вікна виднілася головна площа Псаріна. Це пси так перейменували столицю, колись назва була гармонійнішою. Начебто.

Вечоріло. Ми були дуже високо над землею, вибратися назовні навряд чи вдасться. Хоча... ось піде він кудись. Не сидить же вдома цілодобово? Тоді й подивимося.

На весь простір виявилося лише три двері. Одна, від туалетної з душовою кабіною, була мені вже знайома – такий контраст із мармуровою круглою ванною мало не в кімнату завбільшки! Я сунулася ще в одні двері в тій самій стіні ліворуч, дивні, важкі, різьблені. Але вони були замкнені.

– Ніколи не намагайся сюди зайти, – пролунав лячний голос. Я обернулася, здригнувшись.