Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

— Так. Залиши тут, — я просто махнула рукою у бік стіни.

Він акуратно поставив усі речі на підлогу і завмер, дивлячись на мене такими очима, що навіть його шкода стало. Худий пацан років п'ятнадцяти з величезними очима та запалими щоками.

То де Феліція зберігала гроші?

Навіть думати не хочу, як я виглядала в очах хлопчика, поки поплескувала себе з боків і заглядала в декольте, шукаючи гаманця. Або чогось схожого.

А потім і зовсім вискочила повз нього у вузький темний коридор і зробила крок до дверей, за якими недавно зник інший постоялець.

Я постукала кісточками об одвірок, почекала кілька секунд, повторила стукіт. Потім знову постукала. І знову.

Тільки з п'ятого разу мої зусилля мали успіх.

— Фел? — двері відчинилися з небажанням і явила мені пом'яте обличчя Рейдела.

— Ти вже спав? — Здивувалася я, ковзнувши поглядом трохи нижче. І... задивилася.

Наче вилитий з каменю торс, точені косі м'язи, рельєфні кубики. Абсолютно всі кубики, щоб його! Та він що, у качалці до цього дня жив?

— Що ти хотіла? — невдоволено поцікавився він, навіть не зніяковівши через мій відвертий погляд.

— Я не можу знайти свій гаманець, — ляпнула я, все ще не в змозі відвести погляд від тіла, яке спокійно могло належати до якоїсь музейної статуї.

Природа просто не могла створити щось настільки ідеальне. Тут обов'язково має бути замішаний хтось із найвищих сил. Гей, Ян, розберися там! Хтось оживив античну статую і голову їй адекватну приробив! Це свавілля!

— Так він у мене ж, — позіхнувши, відповів Рейдел, відходячи вбік і пропускаючи мене всередину.

— Хто? — тупо перепитала я, навіть не помітивши, як увійшла до спальні до наполовину роздягненого чоловіка.

Боже! Марино! Зберися! Ти чого?! Як незаймана!

Так, стоп... а що, коли це не зовсім моя реакція? Може, тут і від Феліції чогось лишилося?

— Кошель твій у мене, — озвався Рейдел і, ніби знущаючись, нахилився над своїми речами.

— А... гаманець, — простягла я, злегка схиливши голову і розглядаючи пружну чоловічу дупу в темних широких штанях. — А чому?

— То ти сама попросила його забрати, щоб не витратити все золото в столиці, — фиркнув чоловік і різко випростався.

Я тут же відвела погляд, вдаючи, що розглядаю похмуру сіру кімнату, а не принади чоловічого тіла.

— Забирай. У цьому селі ти все одно не знайдеш, на що його спустити, — з цими словами найманець простягнув мені важкий мішечок на зав'язках.

— Ага, — знову ж таки невідповідно озвалася я, схопила гаманець і різко розвернулась до виходу.

Може, мені й здалося, але за спиною пролунав тихий смішок. А якщо й не здалося, то чому найманець посміювався над найманкою, мене цікавити не повинно.

У коридорі я ніяково розтягла зав'язки на гаманці і запустила всередину пальці. Холодний метал, опуклі малюнки на сторонах, різьблення на гранях... Великі такі монети. І тяжкі.

Я витягла першу-ліпшу і почала розглядати.

Наче золота. З якимось птахом, що летить, на одному боці і чоловічим профілем на другому. Вмерти! Реальне золото? То взагалі буває?

Друга монетка, яку я витягла, виявилася трохи меншою за розміром. І, здається, срібною. На ній знову ж таки був зображений чийсь профіль, тільки жіночий, і морда шаблезубої кішки.

Якщо на цьому світі такі водяться насправді, то я хочу повернутися прямо зараз!

І прихопити із собою гаманець Феліції як компенсацію!

Третя монета, яку я знайшла, виявилася ще меншою. І дивного коричневого кольору. Мідна? Чи бронзова? А може, ще якийсь незнайомий мені сплав?

Загалом не знаю. Я встигла тільки розглянути якийсь вензель з одного боку та квітка з іншого. А двері в мою кімнату тихо відчинилися, і мені назустріч ступив той хлопчик. Плечі змарніли, руки повисли вздовж тулуба.

Психологом бути не треба, щоби прочитати емоцію розчарування.

Він весь цей час чекав на мене. А я спочатку на чоловіка задивилася, а потім вирішила розширити свої знання у карбуванні місцевих грошей.

— Стривай, — покликала я його. Хлопець завмер і тут же скинув руки.

— Пані, я нічого не взяв! — вигукнув він, обернувшись до мене. — Клянусь богами, я не зачепив вашого добра!

Я навіть на мить остовпіла, не чекаючи такої реакції. Начебто йдеться щось про злодіїв і шапки, що горять. Але настільки щиро і злякано звучав його голос, що я навіть не запідозрила його ні в чому.

— Візьми, — я простягла йому останню монету. — За доставку.

Не знаю, наскільки правильно я висловила свої думки, але на обличчі хлопця одразу ж засяяла посмішка.

— Дякую, добра пані! — він акуратно взяв з моїх рук гріш і зігнувся в низькому поклоні, вганяючи мене в шок. — Спасибі вам велике! Спасибі!

— Та... будь ласка. — Я обігнула його і шмигнула у кімнату, що мені виділена.