Читати книгу - "Коли твоє немовля — некромант!, Хелена Хайд"

— Ой, — гикнула я, здається, трохи витріщивши очі.

— Ну от я про те саме, — тяжко зітхнув листоноша. — Тому дуже сумніваюся, що вона — та сама ваша знайома.

Моїм першим поривом було запитати в нього, у якому ж борделі ця дівчина працює. Ось тільки тоді моя легенда відразу ж повалиться і він зрозуміє, що шукаю я конкретну мадам, а не просто впізнала гіпотетичну давню знайому. Зізнатися ж у тому, що розшукую жінку, яку підозрюю у зв'язку з моїм чоловіком, було небажано, ще почне цю милу чутку по всіх сусідах розносити. Тому я вирішила прикинутися шлангом.

Зрештою, коли я знала, що вона — повія з якогось місцевого борделя, поле пошуку це вже звужувало. Потрібно буде перевірити будинки терпимості, починаючи з цього району. І першим із них стане саме той, у якому працювала вбита дівчина з газетної статті, раз вона на фотографії з місця злочину засвітилася.

Зараз же головне — розійтися з Дем'яном, доки не спалилася.

— Ясно. Дякую вам велике, що допомогли. А то стільки часу марно витратила б...

— Нема за що, завжди до ваших послуг, — чемно кивнув листоноша.

Що ж, принаймні одне тепер було зрозуміло: на сьогодні розвідку доведеться закінчити. Після того, як дізналася, що шукати мені нікого не потрібно, не можна було продовжувати бігати тут під самим носом у цього чоловіка. Ще й ошиватись біля борделів, дізнавшись, що дівчина, яку я нібито не шукаю, там працює. Тому зараз мені треба повернутися додому, а далі вже розберуся.

— Тоді до зустрічі, — усміхнулася я, потискуючи співрозмовнику руку на прощання. І одразу ж, не зволікаючи, попрямувала до трамвайної зупинки.

На жаль нестерпна втома і недосипання виявилися сильнішими за тривогу і роздуми, що наринули після розмови з Дем'яном. Тож дорогою я знову почала засинати прямо на місці. І оскільки вічно на людську доброту покладатися не варто — вирішила не ризикувати, сподіваючись, що мене знову вчасно розбудять, і просто їхати стоячи. Що найсумніше, все одно мало не заснула, тримаючись за поручень! Врятувало мене тільки те, що до потрібної зупинки трамвай під'їхав раніше, ніж я відрубилася.

До того моменту, як я повернулася додому, Діна сиділа з двома візочками біля під'їзду (мабуть, хтось із сусідів допоміг викотити).

— О, а ти якось зарано, — зауважила подруга, похитуючи возик Клавіка, який успішно заснув на свіжому повітрі.

— Та розібралася з усім трохи раніше, ніж думала, — втомлено позіхнула я. І, приземлившись поряд на лавці, коротко переповіла їй розвідану інформацію.

— Ну так це щось прояснює, — задумалася Діна, чухаючи руду маківку. — Тобто, ця грудаста швабра — просто свідок у справі вбивства тієї дівчини.

— Не думаю. Розумієш, це якось дивно. Аркадій — не слідчий, який веде справи про вбивства. Він — штатний судмагексперт, який працює у слідчій лабораторії та складає звіти. Чого б тій панночці розмовляти з ним у цій справі? До того ж, вона почала до нього липнути ще до того, як та вбита повія зникла.

— І правда. Але все одно не поспішай робити якісь висновки, тим більше, що все якось незрозуміло. А поки що... я твого саме нагодувала тим молоком, що ти залишала. Тож йди поспи годинку-другу, я з ними поки посиджу. А то бачу, ти вже зовсім на ногах не стоїш.

— Дякую, просто врятуєш, — засяяла я… правда, це «сяйво» більше нагадувало передсмертний стогін.

Залишивши подругу сидіти з візочками на лавці, я піднялася на свій поверх, завалилася в квартиру і просто дивом не вляглася посеред передпокою. Якимось чином мені вдалося, скинувши босоніжки, доповзти до дивана у вітальні, на який я впала з таким відчуттям, ніби потрапила до раю.

Спати. Просто спати, поки Клавік не прокинеться, і Діна не принесе його на годування.

І все ж не розумію. Що від мого чоловіка могло знадобитися міській повії?