Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Не гідний я зватися твоїм монсеньйором… — пробурмотів він, поринаючи в сон.

Збудив його мер. Отець Кіхот не впізнав його в надвечірньому присмерку й із цікавістю, але без страху запитав:

— Ви хто?

— Санчо, — відказав мер. — І нам час іти купувати обладунок.

— Обладунок?

— Вас же посвячено в рицарі. Отож маємо підшукати вам меча, остроги, шолом… хай би то був навіть цирульницький тазок.

— Цирульницький тазок?..

— Поки ви три години спочивали, я очей не склепив, щоб нас не зарізали. А вночі буде ваша черга чатувати в цій брудній обителі, куди ми втрапили з вашої ласки. В обладунку й з мечем, монсеньйоре.

— «Монсеньйоре»?..

— Ну, ви таки добряче спали!

— Мені наснився сон… моторошний сон.

— Ніби вам перерізали горлянку?

— Ні-ні. Ще гірший…

— Ну годі. Вставайте. Ми маємо знайти вам лілові шкарпетки.

Отець Кіхот не заперечував. Його ще мучив болісний спомин про той сон. Вони спустилися темними сходами і вийшли на темну вулицю. Коли проминали стару в коридорі, та зиркнула на них з неприхованим жахом. Чи, може, їй також наснився моторошний сон?

— Не подобається вона мені, — сказав Санчо.

— А їй начебто не подобаємося ми.

— Треба зловити таксі.

— Спершу спробуймо зрушити Росінанта, — запропонував отець Кіхот.

Він лише тричі натис на стартер, і мотор ожив.

— Ось бачите, — сказав отець Кіхот, — нічого страшного не сталось. Він просто втомився, та й годі. Я ж знаю свого Росінанта. То куди ми їдемо?

— Не знаю. Я думав, знаєте ви.

— Що я знаю?

— Якогось духівницького кравця.

— Звідки мені знати?

— Ну, ви священик. І носите сутану. Не в Тобосо ж ви її купили.

— Їй уже майже сорок років, Санчо.

— Якщо вас і ваших лілових шкарпеток вистачить ще на стільки ж, то ви не встигнете їх зносити, як вам перейде за сто.

— Навіщо мені купувати ті шкарпетки?

— На дорогах Іспанії і досі пильнують, отче. Сидячи в своєму Тобосо, ви й гадки не маєте, що по всіх іспанських дорогах бродить привид Франко. Отож ваші шкарпетки будуть нам за охоронців. Жандарми поважають лілові шкарпетки.

— Але де ми їх купимо? — Отець Кіхот спинив машину. — Я не стану марно ганяти Росінанта.

— Почекайте хвилиночку тут. Я знайду таксі й попрошу водія показати нам дорогу.

— Ми занадто розкошуємо, Санчо. Чого вартий тільки ваш намір оселитись у «Паласі»!

— Гроші поки що не становлять для нас нагальної проблеми.

— Тобосо — містечко невелике, і я ніколи не чув, щоб тамтешнім мерам платили грубі гроші.

— Тобосо невелике, зате партія наша велика. До того ж вона тепер узаконена. Отож її активні члени мають право на деякі привілеї — задля блага самої партії.

— Тоді чому ж ви потребуєте охорони у вигляді моїх шкарпеток?

Та це запитання опізнилося. Мер був уже далеко, і отець Кіхот залишився наодинці з кошмаром, що й досі не давав йому спокою. Є такі сни, які не йдуть нам з думки навіть серед білого дня: чи був то тільки сон, чи ява — хоч яка незбагненна, але ява; чи все те тобі привиділося, чи якимсь дивовижним чином сталося насправді?..

Тим часом мер відчинив дверці зі свого боку й сказав:

— Їдьте слідом за отим таксі. Водій запевняє, що відвезе нас до найкращого поза Римом салону церковного вбрання. Його відвідують і папський нунцій, і архієпископ.

Коли вони приїхали, отець Кіхот дістав нагоду пересвідчитись у правдивості тих слів. Йому аж серце впало від першого ж погляду на вишуканий салон та вдягненого в ретельно відпрасований темний костюм продавця, що зустрів їх із зверхньою чемністю високої духовної особи. Отець Кіхот подумав, що цей чоловік напевне належить до “Opus Dei”[11] — клубу войовничих інтелектуалів-католиків, що їм він не міг нічим дорікнути, але не міг і довіряти. Він-бо був провінціал, а вони — жителі великих міст.

— Монсеньйорові потрібні лілові шкарпетки, — сказав мер.

— До ваших послуг, монсеньйоре. Пройдіть, будь ласка, сюди.

— Я хотів знати, — прошепотів мер, поки вони йшли за продавцем, — чи спитають у вас якісь документи.

Продавець, наче диякон, що готує вівтар до меси, виклав на прилавок цілий розмай лілових шкарпеток.

— Оці — нейлонові, — сказав він. — Ці — з чистого шовку. А оці — бавовняні. Певна річ, з найкращої острівної бавовни.

— Я звичайно ношу вовняні, — мовив отець Кіхот.

— Ну звісно, ми маємо і вовняні, але наші покупці здебільшого віддають перевагу нейлоновим чи шовковим. Тут ідеться про барву: шовк і нейлон мають яскравіший ліловий колір. А вовна його приглушує.

— Мені йдеться про те, щоб було тепло, — сказав отець Кіхот.

— А я згоден з цим добродієм, монсеньйоре, — квапливо втрутився мер. — Нам потрібна така барва, щоб упадала в око здалеку.

Продавець здивовано глипнув на нього.

— Здалеку? — перепитав він. — Я не зовсім…

— Нам не треба, щоб ліловий колір мав буденний вигляд. Ми хочемо щонайсправжнішої церковної барви.

— Ніхто ще не мав претензій до наших барв… Навіть на вовні, — не дуже впевнено додав продавець.

— Для нашої потреби, — сказав мер, кинувши застережливий суворий погляд на отця Кіхота, — найкраще підійде нейлон. Він аж наче світиться… — А тоді додав: — А ще нам, звісно, буде потрібен… як він зветься, отой нагрудник, що його носять монсеньйори?

— Певно, ви маєте на увазі pechera. Гадаю, він також має бути нейлоновим, щоб пасував до шкарпеток.

— На шкарпетки я погодився, — обізвавсь отець Кіхот, — але носити ліловий pechera категорично відмовляюся.

— Тільки в разі нагальної потреби, монсеньйоре, — заперечив мер.

Продавець дивився на них з дедалі більшою підозрою.

— Не розумію, яка нагальна потреба…

— Я ж вам пояснював — нинішній стан доріг і таке інше…

Поки продавець старанно загортав пакет і скріплював його липкою стрічкою такого ж церковно-лілового кольору, як і шкарпетки та нагрудник, мер, котрому цей чоловік видимо не сподобався, завів з ним дражливу розмову.

— Я бачу, — сказав він, — ви добре постачаєте церкву всім, що потрібне їй для прикрашання.

— Якщо ви маєте на увазі вбрання, то так.

— Ну, а головні убори — всякі там шапочки тощо?

— Певна річ.

— І кардинальські тіари? Звісно, монсеньйор ще не досяг такого сану… Отож я питаю просто з цікавості. А загалом, готуватися треба наперед…

— Кардинали одержують тіари тільки з рук його святості.

Росінант знову був не в гуморі й рушив з місця не одразу.

— Боюся, я перебрав міру, — сказав мер, — і накликав на нас підозру.

— Про що це ви?

— Той продавець вийшов з нами до дверей. Мабуть, записав номер нашої машини.

— Не хочу нікого