Читати книгу - "Монсеньйор Кіхот"

— Можливо, це й крамниця їхня.

— Я, звісно, не заперечую, що ті люди роблять чимало добра, так, як вони його розуміють. Так само, як і покійний генералісимус.

— А я ладен повірити в пекло, аби тільки запроторити туди це «Боже діло» разом із генералісимусом.

— Я молюся за нього, — сказав отець Кіхот і міцніше стис кермо Росінанта.

— Ваші молитви не врятують його від пекла, якщо воно справді є.

— Пекло таки є, але досить молитви одного праведника, щоб урятувати від нього будь-кого з нас. Як ото в Содомі й Гоморрі, — додав отець Кіхот, хоча й не мав певності, що його арифметика слушна.

Вечір був дуже паркий. Мер запропонував повечеряти в «Понтії Пілаті», але отець Кіхот рішуче відмовився.

— Понтій Пілат був лихий чоловік, — сказав він. — Його мало не канонізували за те, що він став осторонь, одначе, коли йдеться про вибір між добром і злом, не можна стояти осторонь.

— Він не стояв осторонь, — заперечив мер. — Він ні до кого не пристав, як Фідель Кастро, але нахил мав правильний.

— Що означає «правильний нахил»?

— До Римської імперії.

— Ви, комуніст, — і прихильник Римської імперії?

— Маркс навчає нас, що революційний пролетаріат має змогу проявити себе тільки після того, як країна помине стадію капіталізму. А Римська імперія розвивалася в напрямі капіталістичного суспільства. Що ж до іудеїв, то їхня релігія позбавляла їх змоги стати на шлях розвитку промисловості, отож…

Потім мер запропонував підживитись у «Притулку святої Терези».

— Не знаю, яка там кухня, але цю святу дуже шанував ваш любий генералісимус.

Отець Кіхот не вбачав сенсу в тому, щоб пов’язувати харчування з релігією, і навіть розсердився, коли далі мер запропонував податись до «Святої Антонії Флорідської», хоч про таку святу отець Кіхот зроду не чув. І він запідозрив, що мер просто збиткується з нього. Кінець кінцем вони досить кепсько повечеряли просто неба в «Брамі», де свіже повітря якоюсь мірою компенсувало вади меню.

Одну пляшку вина вони спорожнили, чекаючи, поки подадуть вечерю, а другу — за їдою, та коли мер хотів був замовити ще одну, щоб «дотягти до Святої Трійці», отець Кіхот відмовився. Сказав, що стомився, що сієста[12] не пішла йому на користь, — та все то були пусті зачіпки, а насправді його й досі гнітило оте денне сновидіння. Страшенно хотілося розповісти про це, але Санчо ніколи б не зрозумів того розпачу, в який укинуло отця Кіхота те привиддя. От якби він був тепер удома… А втім, що від цього змінилося б? Тереса сказала б: «Та то ж тільки сон, отче», — а отець Еррера… Дивна річ, але розмовляти з отцем Еррерою на будь-які релігійні теми просто не випадало, дарма що обидва начебто сповідували ту саму віру. Отець Еррера стояв за нові форми церковної відправи, і одного разу наприкінці спільної вечері, за якою обидва майже весь час мовчали, отець Кіхот мав необачність признатися, що, звикши закінчувати месу словами з Євангелія від Іоана, він і тепер, коли ті слова вилучено з літургії, проказує їх бодай подумки.

— Звучать вони поетично, — зауважив отець Еррера з несхвальною ноткою в голосі.

— Вам не до вподоби Євангеліє від Іоана?

— Воно не належить до моїх улюблених книг. Я віддаю перевагу Євангелію від Матвія.

Отець Кіхот був того вечора настроєний зачіпливо й не мав сумніву, що звіт про їхню розмову завтра ж буде надіслано єпископові. Та ба! Надто пізно. Позбавити сану монсеньйора може тільки папа. Тож отець Кіхот сказав:

— Я завжди вважав, що Матвієве Євангеліє вирізняється з-поміж інших тим, що це — Євангеліє-залякування.

— Чому? Яка дивна думка, монсеньйоре!

— У Матвія п’ятнадцять разів згадується пекло.

— То й що?

— Правити залякуванням… Господь Бог цілком міг би полишити це Сталіну й Гітлеру. А я вважаю за чесноту хоробрість. І не визнаю чеснотою боягузтво.

— Дитину виховують дисципліною. А ми всі — діти, монсеньйоре.

— Не думаю, що люблячі батьки виховують свою дитину залякуванням.

— Сподіваюся, ви не навчаєте цього своїх парафіян.

— Ой, та нічого я їх не навчаю. То вони мене навчають.

— Тема пекла не є монополією святого апостола Матвія. А як щодо інших Євангелій? Ви про них такої самої думки?

— Вони дуже різняться між собою… — Отець Кіхот завагався, розуміючи, що тепер уже ступив на справді небезпечний грунт.

— Різняться чим? — Мабуть, отець Еррера сподівався почути геть єретичну відповідь, яку можна буде довести — звісно, через відповідні канали — до відома Рима.

А отець Кіхот сказав отцеві Еррері те саме, що згодом сказав мерові:

— У святого Марка пекло згадується тільки двічі. Звісно, він мав інший фах — був апостолом милосердя. У святого Луки знаходимо три згадки — він був великий оповідач, це ж бо від нього пішла більшість притч. А в апостола Іоана… тепер кажуть, що його Євангеліє найдавніше, давніше за Маркове… Дуже дивна річ… — Він замовк, вагаючись, чи говорити далі.

— Ну, то й що там в апостола Іоана?

— У його Євангелії немає жодної згадки про пекло.

— Але ж, монсеньйоре, ви не ставите під сумнів існування пекла?

— Я вірю в його існування з покори перед Богом, а не з веління душі.

Ці слова неначе поставили крапку в кінці їхньої розмови…

Отець Кіхот загальмував на темній, похмурій вулиці, де вони з мером знайшли собі пристановище.

— Що скоріше ми звідси заберемося, то буде краще, — сказав мер. — Подумати лишень, а могли б оце з комфортом спати в «Паласі»!

Коли вони піднімалися сходами, відчинились бічні двері, і в світлі від свічки, що линуло з кімнати, показалося підозріливе й перелякане обличчя старої.

— Чого це вона в біса так боїться? — спитав мер.

— Може, їй передався наш страх, — припустив отець Кіхот.

Він якомога швидше, навіть не роздягтись до кінця, шаснув під укривала, тим часом як мер не квапився. Він ретельно — куди ретельніше, ніж отець Кіхот, — склав і повісив штани та піджак, але сорочку й труси не скинув, наче теж хотів бути напоготові на випадок якоїсь несподіванки.

— Що це таке у вашій кишені? — спитав він, посуваючи піджак отця Кіхота.

— А, то книжка Йоне з теології моралі. Я засунув її до кишені в останню мить.

— Ну й книжку взяли ви з собою у відпустку!

— А ви ж поклали в машину збірник статей Леніна й щось із Маркса, я сам бачив.

— То я думав дати почитати вам, щоб ви підвищили свій рівень.

— Ну, а я, коли