Читати книгу - "Спогади. Том 1, Карл Густав Еміль Маннергейм"

і Хотан. Наприкінці вересня я заздалегідь послав козака Луканіна до столиці Сіньцзяну Урумчі, а разом із ним на возах — більшу частину нашого спорядження. Шлях туди проходив через Аксу й Карашар. Сам я через кілька днів вирушив до Яркенда й Хотана — 400 кілометрів західним краєм пустелі Такла-Макан. Перед від’їздом узяв до свого каравану ще кухаря й перекладача. Кухар Ісмаїл був неймовірно й безнадійно неохайним, утім виявився справжнім скарбом. Та й тимчасовий перекладач сяк-так виконував свої функції.

Кінна поїздка пустелею до Яркенда далася нелегко. На заході безрадісний краєвид пожвавлювало гарне пасмо Куньлуню, чиї струмки підтримували життя в низці маленьких оаз, де перепочивали один за одним каравани. Потроху почали з’являтися індійські товари, привезені з-за гір попри тягар дороги й великі витрати на транспортування. Проїхавши тиждень у спеці й поросі, я прибув до Яркенда, де зеленіли поля й гіллясті дерева, якими були оповиті напівзруйновані міські мури.

Моїм пристановищем став великий сарай, єдина в цілому місті будівля з випаленої цегли, де нам надали три напівтемні тісні кімнатки. Своєрідний коминок у моїй кімнатці додавав затишку і розганяв вогкість, а кілька килимів на підлозі творили східний колорит. Довкола просторого подвір’я, в центрі якого була прикрашена квітами цегляна тераса, містилися такі самі нікчемні кімнати, де мешкали купці.

Якщо описати одне сартське місто, ви опишете їх усі. Рух зосереджується на критій базарній вулиці. На суцільній глиняній терасі, якою вона облямована, сидять крамарі на килимах перед своїми крамничками, чи, правильніше, товарними складами. На яркендському базарі було набагато жвавіше, ніж у Кашґарі, — там аж кишіло людьми. Гуртова торгівля відбувалася на подвір’ях сараїв, де в юрбі туркестанських, афганських та індійських крамарів було багато гарних жіночок у барвистому вбранні. Конкуренція російської та англійської торгівлі тут була запекла.

Я прибув до Яркенда посеред пісного місяця Рамадана, і їсти там починали, аж коли темніло так, що вже не можна було розібрати колір нитки, почепленої до стелі, а припиняли, коли колір знов ставало видно. Уночі люди жадібно їли, а поміж обжираннями підспівували молитви Аллаху. В сутіні бородаті дядьки на подвір’ї сарая мали вельми декоративний вигляд, уклякаючи і бурмочучи молитви поміж квітами тераси.

У кожному куточку Яркенда люди грали в азартні ігри. Професійна гра, як я помітив, була загальноприйнятною. У групах завзятих гравців траплялися різні люди — від китайських чиновників і аж до арештантів. Останні були за руки й за ноги прикуті до товстих залізних чи дерев’яних брусків або мали на шиї дерев’яну кришку з прорізом. Кришки складалися зі збитих дощечок із наліпленими на стиках паперовими смужками, і арештант мусив пересуватися дуже обережно — щоб не подерти ті «поштові марки»! В’язнів, які ходили собі на волі, часто супроводжували дружини, віддано носячи брусок за припнутим чоловіком.

Цікавинкою іншого ґатунку був зоб, що часом набував якнайдивовижніших проявів. Ця хвороба, спричинена, як казали, водою, настільки поширилася, що її майже не вважали відхиленням і не робили нічого, щоб їй протидіяти. Справжній «яркендлик» мусить мати поважне воло, казали жартома.

Цікавими були обіди в окружного мандарина Пеня, високопоставленого представника китайської адміністрації, якого називали фуґуанем. Його ямень (так називають помешкання знатного мандарина) може репрезентувати всі бачені мною ямені. Проходячи двома зовнішніми подвір’ями, перше з яких оберігав від лихих духів короткий, але товстий глиняний мур із внутрішнього боку брами, я проминув дерев’яний поміст із дахом і трьома стінами, оздобленими строкатими картинками. Він правив за залу для засідань, коли фуґуань виконував функції судді в справах, які могли бути публічними. Ще одна дощана стіна відділяла мене від чотирикутного внутрішнього подвір’я, в глибині якого стояв одноповерховий будинок із флігелем. Пень зазвичай стояв перед ним у службовому костюмі, вітав мене й запрошував зайти.

Одним з елементів убрання мандарина був чорний жупан із синім оксамитовим коміром із закотом і такими самими шовковими вилогами, який сягав нижче колін. Поверх жупана надягали одежу з вишитими на чотирикутних полях спереду і ззаду золотими фігурами лелеки, лева, дракона чи змії — відповідно до чину. На шиї носили довгу стрічку з брунатним різьбленим дерев’яним намистом. Усе це увінчував чорний круглий фетровий капелюх із загнутими догори крисами й випнутим павиним пером, прикріпленим до наголовка трубочкою з нефриту чи іншого коштовного каменя. Навколо наголовка висіли шовкові торочки, які вгорі трималися купи за допомогою скляної чи металевої кульки, іноді коралу чи іншого каменя (теж відповідно до чину). Капелюха носили на потилиці, затягаючи під бородою чорним шовковим шнурком.

З європейцями китайці зазвичай вітаються легеньким потиском обома руками, натомість між собою — граційним реверансом, ставлячи одну ногу поперед другої й торкаючись підлоги пальцями правої руки. Вітання супроводжується чарівливою усмішкою.

Поведінка Пеня вирізнялася ласкавістю й витонченістю. Посеред кімнати стояв стіл, застелений білою скатертиною, а на ньому було столове начиння: декороване олов’яне блюдце й ложка, дві палички зі слонової кістки, а також дві порцелянові мисочки: одна з гострим брунатним соусом, а друга з цукрованою водою з подрібненими горіхами. Переді мною були ще й десертна тарілка, ніж і дві виделки з двома довгими зубцями.

На початку було подано чай, солодощі і фрукти, після яких пішли hors d’oeuvres[6]. Їх ми спожили одну за одною із дванадцяти порцелянових мисочок, поставлених квадратом посередині столу. Мисочки ми потім там і залишили — для оздоби. Першими з других страв зазвичай подають ластів’ячі гнізда, акулячі плавці чи інші рідкощі. Якщо господар хоче виявити до гостя особливу увагу, він власноруч подає страви на стіл двома паличками, якими китайці оперують на диво спритно. Я все не міг збагнути, як Пень спромагався самими лиш паличками відокремлювати частинки від качки, та потім угледів, що птаху принесли на стіл, заздалегідь покраявши і знов натягнувши на неї шкуру. Обслуговування було дбайливе, і нові наїдки з’являлися безперестанку. По 24 стравах у бульйоні була така сама кількість засмажених на жирі, далі — низка пиріжків із розмаїтими начинками тощо. Напій, міцно присмачену горілку, подали підігрітим, і пахла та горілка ліпше, ніж смакувала. Після кожного ковтка подавальник виливав решту до чайника, який ставив на таріль із жаринами, й підливав із другого, вже підігрітого.

Кілька разів під час обіду стіл накривали наново, і все починалося спочатку. Часом приносили змочений у теплій воді й викручений рушник, яким кожен по черзі обтирав розпашіле від утоми обличчя. Наприкінці посеред столу поставили миску з чимось схожим на бульйон. До неї досипали сухий варений рис, заздалегідь поставлений перед кожним. У