Читати книгу - "Спогади. Том 2, Карл Густав Еміль Маннергейм"

поширення цих думок серед провідних парламентських і партійних кіл, у чому мені віддано допомагав друг генерал Вальден. Щоб стимулювати цікавість преси до північноєвропейської орієнтації, я запрошував журналістів до себе додому на обговорення цього питання й на зустрічах торкався мовної боротьби. Щоправда, існували кола, які не підтримували ідею північноєвропейської орієнтації, хоча не через практичні сумніви: знаючи військову й політичну слабкість керованої соціалістами Швеції, ці люди не сподівалися на допомогу звідти. Вони, як і раніше, звертати погляд на Німеччину. Але врешті-решт ущух опір цих кіл, і я, посилаючись на громадську думку, запропонував урядові, щоб Фінляндія офіційно задекларувала свою позицію.

Це і сталося, коли прем’єр-міністр Ківімякі, який активно підтримував мої прагнення, 5 грудня 1935 року виступив у парламенті з такою заявою про цілі, визначені урядом у зовнішній політиці Фінляндії:

У Фінляндії поширене уявлення, що серед скандинавських країн, з якими вона межує, насамперед Швеції найменше загрожує участь у війні або втягування у воєнні чи інші небезпечні міжнародні інциденти. А, отже, вона має найкращі передумови для збереження нейтралітету. І в інтересах Фінляндії теж насамперед зберегти нейтралітет держави, тому природно, що Фінляндія орієнтується на Скандинавію, з якою нашу країну більшою мірою, ніж з будь-ким іншим, пов’язує, крім історії, ще й економічна політика й культура, а також зумовлений ними однаковий світогляд. Фінляндія вважає своїм обов’язком — що, власне, передбачено угодою Ліги Націй — утримувати оборонне відомство відповідно до власного економічного потенціалу, щоб мати змогу захистити свій нейтралітет, територіальну недоторканність і суверенітет від загрози, хоч би звідки вона йшла, і щоб цим зі свого боку полегшити для всіх північноєвропейських країн збереження спільного нейтралітету. Водночас до найсуттєвіших завдань фінляндської зовнішньої політики й далі належить досягнення співпраці між Фінляндією та країнами Скандинавії, щоб забезпечити спільний нейтралітет північноєвропейських країн.

Цю заяву парламент схвалив одностайно. Я щиро сподівався, що таке відверте висловлення Фінляндією власної позиції в той чи той спосіб знайде відгук у Скандинавії, насамперед у Швеції, і що ця декларація у свій час — адже колективна безпека здавалася дедалі нереальнішою — спричиниться до укладення часткової угоди про взаємодопомогу в межах системи Ліги Націй. Розвиток подій засвідчив, що зобов’язання, прописані в статуті Ліги Націй, не буде застосовано в первинному обсязі, а отже, йшлося до спроб запровадити їх у межах регіональних груп. А ще, як здавалося, існували підстави сподіватися, наче скандинавська орієнтація Фінляндії переконає СССР у тому, що нашим намаганням є забезпечити нейтралітет і ніщо інше.

Ці сподівання не справдилися. 1936 року на асамблеї Ліги Націй шведський представник повідомив, що «уряд Швеції не має бажання укладати угод, які розширяють зазначені в статуті зобов’язання, навіть таких, що охоплюватимуть лише регіональні групи країн». Що стосується позиції совєтського уряду, то, як можна було судити з нечисленних відомих нам російських заяв, СССР вважав, наче в мирний час скандинавська орієнтація Фінляндії не суперечить його інтересам, але війна може створити нові реалії в разі нападу на СССР котроїсь із великих держав через територію Фінляндії без її згоди й згоди інших північноєвропейських країн. Це навряд чи можна було витлумачити інакше, ніж що совєтський уряд анітрохи не зважав на захист скандинавського нейтралітету порівняно з німецькою загрозою і що Совєтському Союзові байдуже на скандинавську орієнтацію Фінляндії, допоки Швеція утримується від офіційного висловлення позиції й ефективного зміцнення оборони.

Часом лунає питання, чому Фінляндія не контактувала зі шведським урядом до офіційної декларації парламенту. Дехто з політиків, які навіть хотіли висунути Швеції певні умови, таки цього вимагав, але я зі свого боку вважав такі дії неприйнятними, адже вони могли призвести до негативного підсумку. Натомість я сподівався, що наша окрема заява матиме вплив — якщо не одразу, то із часом — і спричинить відповідну шведську ініціативу.

У січні 1936 року мені було доручено репрезентувати Фінляндію й президента республіки на похороні короля Ґеорґа V. У Лондоні, куди я прибув літаком, мене зустріли, крім друга й родича, посла Ґрипенберґа, ще й генерал сер Джордж Макдонаф і підполковник Ліз, наданий до моїх послуг. Напередодні жалобної церемонії король Едуард VIII прийняв у Букінгемському палаці всіх іноземних представників, які приїхали на похорон, і я мав нагоду висловити йому співчуття від імені президента й фінляндського народу. У цьому блискучому товаристві я зустрів короля Данії, який із зацікавленням розпитував про фінляндські справи, а також приємного норвезького принца-наступника.

Наступного ранку жалобна процесія пройшла від Вестмінстерського абатства до Падинґтонського вокзалу, а звідти поїхала потягом до Віндзора, де відбулося поховання. Величезний натовп облямовував дорогу, якою прямувала процесія, від вокзалу до Віндзорського замку. Труну, що стояла на лафеті, тягли за линву кількадесят матросів, і всі, крім членів королівської родини, які їхали в кареті, повільно крокували за ними довгим кортежем. Хода тривала дві години й була дуже втомливою.

За кілька днів після похорону я зробив прощальний візит до короля Едуарда VIII. Він розпочав розмову проханням переказати президентові республіки подяку за те, що той доручив мені поїхати на похорон. Я зі свого боку подякував за те, що король захотів прийняти мене й надав нагоду ще раз запевнити його в співчутті Фінляндії Британській імперії в день її національної жалоби. Потім король поцікавився підсумками Тижня Британії у Фінляндії, і я коротко ознайомив його з нашими торговельними зв’язками і з планами закупівлі літаків.

Далі король звернув розмову на Німеччину й запитав, чи був я нещодавно там і що думаю про розвиток ситуації. Я відповів, що, на мій погляд, можна по-різному ставитися до націонал-соціалізму, але годі заперечити — він поклав край комунізму в Німеччині, що є корисним для всієї західної цивілізації. Король погодився зі мною, і я повів далі, що не слід дозволяти емоціям впливати на ставлення до цієї країни: колись націонал-соціалістичну владу заступить якась інша, але залишиться безперечно позитивний факт, що міць німецьких комуністів розбито. Король теж зазначив, що вважає комунізм всесвітньою загрозою, і принагідно розповів ось що:

Позавчора в мене сидів Литвинов і пояснював, що світову революцію пропагував Троцький, але теперішні можновладці в Росії аж ніяк не поділяють таких прагнень. Вони лише хочуть у власній країні втілити в життя ідею найкращої, на їхню думку, форми врядування і найкращих соціальних умов, а зовнішньої пропаганди в їхній програмі немає. У цьому він намагався запевнити мене, дуже добре обізнаного з їхньою діяльністю що в Англії, що у Франції й Південній Америці.

Ми обмінювалися думками, і я зазначив: скидається на те, що у