Читати книгу - "Книжконюх. Дарвін, Тьєррі Дебру"

ТЕО: Хіба я знаю... Я ж ніколи не дочитував до кінця. До речі, і Віктор теж. Він надто боїться того, що може відкритись наприкінці тексту.

АВА: У Віктора немає причин бажати мені зла.

ТЕО: У мене так само.

АВА: Гаразд, але що нам тепер робити?

ТЕО: Нічого. Чекати — і все.

АВА: Круто!

ТЕО: Зазвичай у цю мить з’являється Віктор.

АВА: Справді?

ТЕО: Ось побачите.

ВІКТОР (здаля): Аво?

ТЕО: А що я казав! (Заходить Віктор і помічає Тео.)

ВІКТОР: Ба, тату, та ти повернувся до нашого світу! Ніяк не можеш залишити нас у спокої? Певно, реальний світ для тебе надто нудний.

ТЕО: О, ти так багато знаєш про це! Ти ж сам скоротив своє перебування у ньому!

ВІКТОР: Так, але я лише хотів розлютити тебе. Такий вже я пустун, ги-ги! То що, Аво? Оговталися?

АВА: Я б так не сказала.

ВІКТОР: Ти ба! Які ви нудні! Ніби ховаєте тут когось!

АВА: Слухайте, Вікторе, ваше життя, звісно, було не надто радісним — та ви принаймні встигли пожити! А я щойно дізналася, що складаюсь із низки реплік посередньої якості, що їх повторюю невідомо під чию диктовку. Мої спогади — не мої спогади. Я не можу ані говорити вільно, ані поворухнутись... Навіть те, що я зараз кажу — ніби обурливо, — належить теж не мені! Цілу ніч я намагалась уявити оту бабусю, про яку розповідала Тео і яка начебто стільки для мене важила... Але навіть імені її не пригадала! Бо імені у неї не було. Бо її взагалі не існувало... Автор цього фарсу не вигадав нічого, що стосувалося б моєї бабусі. Жодного слова! Жодної деталі, за яку я могла б зачепитися. Я можу розповідати лише про її смерть — те саме стосується й решти тих, хто траплявся мені у так званому «моєму минулому». Отой приятель, що ґиґнувся по телефону, — описати його зовнішність я не можу. А окрім того, ніби усього зазначеного замало, я ще й зникаю через кілька сторінок! На вихід, маленька дурненька Аво!

ВІКТОР: Не цього разу.

АВА: Не цього разу? Що ви маєте на увазі?

ВІКТОР: А ми спокійно почекаємо ось тутечки усі троє.

АВА: Почекаємо на що?

ВІКТОР: Ніхто не вийде з цієї кімнати! З вами нічого не трапиться — я гарантую!

ТЕО: Милий мій дурнику... Невже ти справді вважаєш, що можна уникнути того, що вже написане? Що зміниться від того, чекаємо ми чи не чекаємо? Ця книга невблаганніша від будь-якого оракула.

ВІКТОР: Однак завжди можна спробувати.

ТЕО: Ні, не можна! На жаль, не можна... (Бере книгу, розгортає її і читає.) «ВІКТОР: Ніхто не вийде з цієї кімнати! З вами нічого не трапиться — я гарантую!..» Далі? Аво, мені дуже шкода... Мені не варто було взагалі торкатися цієї триклятої книги!

ВІКТОР: Це неможливо... цього не може бути! (Вихоплює вогнестріл.) А що, як я тебе вб’ю, га? Це напевно не передбачене програмою! Що скажеш, старий? Всаджу тобі в голову кулю — і поквитаюся з окаянною книгою!

АВА: Вікторе!

ВІКТОР: Не втручайтесь! (До Тео.) Відповідай! Що скажеш на це? Мову відібрало, глевтяче? Годі історійок про долю, від якої не втечеш! (Ава пробує вийти.) Що це ви робите? Ви куди?

АВА: З мене достатньо всіх цих пригод! Хай буде, як буде.

ВІКТОР: Не йдіть, благаю, не йдіть! Я ж... (Вона виходить.) От чорт!

ТЕО: Ти був на висоті... Дуже переконливо. Браво!

ВІКТОР: Тату, з мене досить! Тепер я вимагаю, аби ти залишив мене у спокої! Хочу піти. Дай мені піти! Коли я був живий, то не цікавив тебе. То чого ти хочеш від мене зараз?! Мертві мають іти до мертвих. Так заведено. Дочитай книгу — і поставимо нарешті крапку в цьому тексті!

ТЕО: Спробую, Вікторе! Обіцяю... Спробую... (Віктор виходить. Тео знову береться до книги. Повертається Ава.) А я й подумав собі — ми ж іще не дочитали! Зникати було зарано.

АВА: Де ви взяли цей фоліант?

ТЕО: Придбав у пана, який мешкав тут до мене. Бідолаха! Геть з’їхав із котушок! Усе правив, ніби там, серед скель, бачився із самим Сатаною! Він навчив мене відчувати запахи — як я учив вас. Я погодився на цю дивну мандрівку — і відтоді все змішалось у моєму житті... Часом навіть здавалося, що все це — лише моє уявлення про пекло. Слухайте, а чому ви повернулися?

АВА: Учора я казала Вікторові, як щоразу, заходячи до міської бібліотеки, натрапляла на книжку, що ніби чекала на мене, ніби обирала мене.

ТЕО: І як — знайшли своє щастя?

АВА: Думаю, що знайшла. Щойно, як виходила, наштовхнулася на стос книжок, і одна з них упала мені під ноги. Я розгорнула її і прочитала новелу — дуже коротку, але вельми цікаву!

ТЕО: Про що?

АВА: Про мене.

ТЕО: Я послухав би з радістю.

АВА: Там ідеться про дівчину, яка прямує... весь час кудись прямує. Не знає, звідки і куди йде. Вона просто прямує — і все. У спогадах вона бачить лиш обличчя. Обличчя людей, яких зустрічала дорогою і які вже померли. Її голова — це ніби цвинтар, і чим далі вона іде, тим більше мертвих облич. Одного дня вона доблукала до брами замку. На порозі її зустрів слуга і повів до величезної дуже темної зали, у самому кінці якої, у кріслі, куняв якийсь старий. Дівчина підійшла. Старий прокинувся й усміхнувся їй, мовив: «А ось і ви! Як довго я вас чекав!» І відразу помер. А дівчина вибігла із замку і знову подалась у мандри, однак уже у зворотному напрямку. І знов у її пам’яті скупчувались чужі обличчя. Та все ж щось змінилося. Здається, вона нарешті збагнула, ким була і чому люди здригалися, коли вона проходила повз них...

ТЕО: Я так хотів знайти когось для своїх книжок! Так хотів не залишати їх на самоті! Вони ж мені як діти... Я їм потрібний. За кілька тижнів від усього цього нічого не залишиться. Книгозбірню роздеруть, продадуть по частинах... Я не виконав своєї місії. Не знайшов нікого, хто заступив би мене. Лише вас... Але ви прийшли тільки для того, аби додати