Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вибрана проза, Який Церетелі 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

222
0
12.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вибрана проза" автора Який Церетелі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 74
Перейти на сторінку:
часу на це треба небагато. Та чи варто повертатись у маєток до вечора? Слуги заводили різні ігри, а між них і гру в оплакування.

Оберемок дров накривають чохою[4]. Прилаштовують до неї шапку, один з гравців стає навколішки, двоє його підтримують, а всі інші голосно підскиглюють тому, хто примовляє, ніби плакальниця над небіжчиком. Оплакують кого надумають: один одного, управителя, кухарів, пекарів. Цього разу оплакували управителя. Дізнавшись про це, він образився й розказав панові:

— Оплакали вже вас.

Батько розгнівався, велів покликати «плакальників», і все могло б сумно скінчитися, якби не втрутилася матір:

— Не випадає тобі гніватися, не розібравшись, що й до чого. Всяке буває оплакування. Хто знає, що вони при цьому примовляли? Може, й справді уявили раптом, що буде з ними, коли помре пан, от і заголосили... Слуги підбадьорились і почали присягатися:

— Господи, одверни від нас гнів володаря нашого! Ми й гадки не мали одспівувати вас, не доведи, Боже, дожити нам до такого дня. Ми тільки моураві...

Батько мимоволі засміявся.

— Гаразд, не буду вас карати, — сказав він, — ви тільки ось тут, при мені, покажіть, як одспівували моураві.

Слуги негайно принесли оберемок хмизу, накрили чохою і заголосили:

— О, лихо нам, наш моураві...

І почалася комедія: оплакували вони управителя по черзі, всі як один. Почали збігатися люди, зібрались усі, хто був у домі, і старі й малі, це перетворилося на загальну розвагу. Розсудіть самі: навіть матір, дивлячись на цю сцену з сусідньої кімнати, ледве стримувалася, щоб не розреготатись. Не веселився тільки моураві. Наступного дня він прийшов до батька з клопотанням: «Відпустіть, коли можна. Хочу додому з’їздити».

Може, хтось подумає, що батькові, котрий охоче брав участь в отаких витівках і відзначався легковажністю, просто бракувало розуму. Аніскілечки! Він був дуже розумний, винахідливий і красномовний, хоч красномовство його часто було ядучим. Матір не раз говорила:

— Мої діти успадкували від батька його дотепність, щоправда, отруту свою йому випало розміняти на дрібнички.

Дітей було п’ятеро, і всі ми, з Божої милості, аж надто язикаті — тож неважко уявити, якою була б не «розміняна на дрібнички» батькова дотепність.

Справді, приємно й цікаво було бачити батька, коли він був у доброму гуморі. Якби він одержав трохи ґрунтовнішу освіту і мав належні умови для розвитку своїх здібностей, то став би непересічною людиною. Але нестриманість у поєднанні з винятковою добротою призвели до того, що якби не матір, то в нашому маєтку не було б ніякого ладу. Батько це розумів і в хвилини ніжності й доброти задовольняв материні забаганки і рахувався з її волею. Хоч батько мав примхливий характер, та родичі й знайомі дуже любили його, і уряд виявляв до нього високу шану. За чесність і прямоту чимало гріхів прощалося.

Якось генерал-губернатор Гагарін прислав до нього гінця з наказом: «Негайно приїзди до мене, хочу привітати тебе з царською милістю».

Сталося це у Вербну неділю. Батько прибув до генерал-губернатора. Гагарін привітав його з «царським благоволінням».

Улещений, вельми потішений царським благоволінням, батько вмостився зручніше й чекав, коли нарешті йому вручать речові докази «благовоління». Чекав він, чекав, уже й обідня пора настала, батькові увірвався терпець, і він вигукнув:

— То давайте вже мені, зрештою, якщо вирішили дати, оте ваше «благовоління».

Начальник губернії розсміявся і попросив перекладача розтлумачити йому, що «благовоління» — то всього-на-всього найвища подяка.

Батько геть втратив самовладання, розсердився, підхопивсь і вибіг, вигукуючи:

— Боронь нас, Боже, від такого благовоління! Без обіду лишили. Верба ж сьогодні! Я краще з’їв би добрий кусень балика.

Не минуло й півгодини, як до нас прибув перекладач від Гагаріна з двома добрячими баликами.

«Дозволь піднести це тобі на додачу до «благовоління», — велів переказати губернатор.

Батько, вельми потішений, попросив висловити генерал-губернаторові свою щиру вдячність.

Мені пригадується багато кумедних випадків, що характеризують своєрідний батьків норов. На той час фотографія була ще новиною в Росії. Мій брат сфотографувався і надіслав нам поштою той знімок. Ми одержали повідомлення. Я поспішав у гімназію і, виходячи з дому, попросив сказати батькам, що зайду за бандероллю після уроків. Але батькові кортіло швидше її одержати, і він власною персоною подався на пошту. Увійшов, побачив, що ніхто не звертає на нього уваги, став роззиратися, шукаючи стільця, але його ніде не було. Стояв батько разом з іншими відвідувачами й розмірковував:

«Що ж це таке? Куди б я не прийшов, мені всюди люб’язно пропонують сісти, а цей негідник, певно, не поважає мене!»

Начальник пошти був новий і не знав батька. Батько почекав ще трохи, потім, не стерпівши, підійшов до начальника й сказав:

— Ти ще довго примушуватимеш мене чекати? Віддай те, що надіслав мій Іліко, і відпусти.

— Який Іліко?

— Мій син! Служить в охороні государя-імператора...

— Не знаю його!

— А, ти його не знаєш? Яке нещастя! Йому, певно, тепер і шматок хліба в рота не полізе. Сина мого в палаці знають, і не має жодного значення, знаєш ти його чи ні!

— Авжеж, але ви самі хто зволите бути?

— Я? Князь Ростом Церетелі.

— Вас я теж не знаю.

— Та я ж тобі кажу, хто я!

— Цього замало.

— Може, накажеш на іконі присягтися?

— Ні, навіщо присягатися, підіть і принесіть посвідчення.

— Посвідчення? А що я маю засвідчити?

— Що ви справді князь Ростом Церетелі.

— У кого я маю взяти те посвідчення?

— В поліції, у квартального наглядача.

Такого нахабства батько вже не міг витримати і схопив начальника за барки...

Ображений начальник пошти особисто поскаржився губернаторові. Викликали батька. Увійшовши до приймальні, він з порогу сам накинувся з докорами на губернатора.

— Що ж це таке? Ви всім світом керуєте, всіма верховодите, а не можете знайти підходящих людей — різних блазнів і божевільних тримаєте на службі!

— У чому річ? Що ви там накоїли? — спитав губернатор.

— Я «накоїв»! Великий імператор Олександр Перший нагородив мене, Ростома Церетелі, князівським титулом. Микола підписався під ним, Олександр Другий приклав печатку, і ось тепер якийсь негідник відбирає в мене милість, подаровану трьома государями; либонь, думає, що ця милість — черкеска, яку він мені подарував із свого плеча. Посилає мене в поліцію, каже, нібито все це нічого не варте, коли не підтвердить, бачте, сам квартальний, Максим Мгалоблішвілі.

— Чудово! А що ж ви йому відповіли?

— Стану я

1 ... 12 13 14 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрана проза, Який Церетелі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрана проза, Який Церетелі"