Читати книгу - "Вибрана проза, Який Церетелі"

— Отже, ви визнаєте, що образили його?

— Образив? Не розумію, про що ви говорите! Я ще міг знести насмішку над собою, але хіба я можу вибачити насмішку над владою?

— Ви його вдарили?

— Ні, лише потряс за барки.

— А більше нічого?

— Як нічого? Нахилив і оперіщив тричі палицею. Один раз за особисту образу, двічі — за образу уряду.

Усе це батько говорив з такою люттю, що ні губернатор, ні чиновники не могли втриматися від сміху. Коли батькові пояснили його помилку, він зажурився й сказав начальникові пошти, що стояв поруч нього:

— Дурний ти! Звідки мені знати ваші нові правила й закони? Ти ж бачиш — входить людина невчена, пояснив би, як і що треба зробити за новими законами. А то що ж? Заходжу чемно, по-доброму, а ти дивишся скоса, наче я твій кровний ворог. Ти молодий, хоча б на сивину мою зважив, не кажучи вже про все інше...

Усе закінчилося взаємними вибаченнями і примиренням. А згодом батько і той «перехрещений» ним чиновник навіть зробилися великими друзями: перед кожним святом, перед Різдвом, Новим роком, засвідчуючи свою дружбу, батько надсилав йому щедрі подарунки, а той з щирої приязні робив йому різні послуги: коли на батькове ім’я надходили листи від дітей, котрі проживали в Росії, він особисто приносив їх і вже не питав: «Хто такий Ростом Церетелі?»

Батько мій свого часу вважався знаменитим шахістом. Він ніколи не програвав. А як старалися дати йому мат офіцери генерального штабу!

Якось генерал-губернатор Г. Еріставі переказав з Тифліса: «У мене гостює такий-то полковник, чудовий шахіст. Він хотів би помірятися силою з тобою, приїзди, коли маєш час. Дивись, підтримай честь і славу Грузії!»

Батько приїхав, і почалася гра. Полковник звернув увагу на те, що супротивник користується під час гри якимись дивними прийомами, і зауважив:

— Уже з першого ходу видно, що ви не знаєте теорії. Навіщо було чіпати крайнього пішака?

— А що таке теорія? — спитав батько. — Ми, грузини, знаємо лише один закон: грати так, щоб виграти в супротивника.

— Це правильно, але все ж таки без теорії не обійтися!

— Тоді поясніть мені, що таке теорія.

— Партії, що їх зіграли ті чи ті відомі шахісти, стали зразками для інших гравців.

— От і добре! Вони такі ж самі смертні, як і я, не янголи ж вони небесні? Подивіться, як я граю, і, коли сподобається, запишіть, — ото й буде вам теорія.

Полковник грав далі, але дуже швидко програв. Він засмутився й сказав:

— Помилка!

Зіграли ще раз, полковник знову програв і повторив:

— Не інакше, як помилка!

Утретє, вчетверте, вп’яте... поразка за поразкою, а збентежений полковник знай собі примовляє «помилка» та «помилка».

Батько засміявся й сказав йому:

— Даремне стараєтесь, полковнику. Ви не виграєте, поки не викинете з голови ту «помилку», котра так до вас причепилася.

Полковник сприйняв той жарт за образу. Батько спокійно йому пояснив:

— Нарди, шахи та різні ігри взагалі вважаються у нас приємною розвагою. Гра супроводжується жартом, і поводжусь я відповідно до звичаїв мого краю. А коли жарти дратують вас і ображають, то навіщо вам грати зі мною? Грали б краще зі своїми.

І, несподівано спалахнувши, батько схопив шапку й вибіг.

Неважко зрозуміти, яким був цей чоловік, коли не соромився демонструвати своє свавілля і впертість перед чужими людьми, в себе вдома, де він був повновладним господарем і паном. І справді, вдома він завжди заважав матері, порушуючи своїми безглуздими вчинками суворо продуманий, розумний порядок.

Пам’ятаю такий випадок: у нас в селі вимерла одна сім’я, лишився тільки дев’яностолітній дідусь, він не мав сили господарювати, щоб хоч якось прогодувати себе. Аби той клаптик землі не пропадав, батько звелів переселити старого в маєток. Дідусь, звичайно, відмовився залишити свою домівку мовляв, хай горить вогонь у його домі, доки він живий. Старий хотів дожити віку там, де жили його рідні і лягти в землю поряд з ними...

Оскільки дідусь не погоджувався кинути домівку, батько наказав переселити його силоміць і навіть послав по нього людей. У маєтку всі засуджували батька, покоївки перешіптувались, челядь стиха обурювалася:

— Як можна виганяти з дому людину, що відробила й відслужила своє! Так жорстоко не поводяться навіть з собакою, що вірою й правдою догоджав хазяїнові.

Я краєчком вуха почув ці розмови й побіг до батька. Він лежав у затінку під горіхом. Я наблизився до нього й спитав:

— Батоно, що ми зробимо з нашим собакою, коли він постаріє і не матиме сили гавкати?

— Чому ти питаєш про це, синку? Постаріє — одержуватиме свою порцію мчаді, поки не сконає.

— А хіба людина не краща за собаку? Хіба тобі не шкода того дідуся, котрого ти наказав вигнати з власного дому й переселити в інше місце?

Мої слова так вплинули на батька, що він віддав нове розпорядження:

— Дайте старому спокій. Нехай живе в своєму домі, забезпечте його всім необхідним.

Після цього випадку він часто повторював:

— Ледве не согрішив через свою необачність! Та янгол напутив мене вустами немовляти, — хай буде благословенна його сила!

Батько любив читати Євангеліє, читав його голосно, протяжливо, ніби під час відправи, і так захоплювався, що заходив у розмову з євангельськими персонажами. Казав: «Хвала твоїй благодаті». Чи: «Слава імені твоєму...» Чи: «Молодець!.. Здорово!» тощо. Він вставляв у текст подібні слівця, погоджуючись чи захоплюючись думками, які йому подобались, і ганив те, що було йому не до душі.

Якось, читаючи Євангеліє, коли дійшов до того місця, де фарисеї спокушають Христа, і Христос їм відповідає: «Віддайте кесарю кесареве, а Богу Богове», — батько, як завжди, вигукнув:

— От і осоромились! Обдурити захотіли? Ох, якби потрапили мені до рук, я повиривав би вам бороди, по волосинці б скуб!

Почула матір, вийшла з сусідньої кімнати й спитала:

— Батоно, на кого ти так гніваєшся?

— Як на кого? Та на клятих фарисеїв! — сердито відповів батько.

— Дивний ти чоловік! Навіщо забиратися бозна-куди, коли в твоєму власному домі лицемір сидить, а ти йому ні слова не кажеш. Твій управитель усе наше господарство сплюндрував, немає меж його нахабству. Уже скільки прошу тебе якось позбутися його. Він фарисейством замилює тобі очі, а мені ти не віриш...

Не встигла мати договорити, як батько підхопився й