Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко 📚 - Українською

Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

1 368
0
14.02.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Розплата" автора Дмитро Олексійович Міщенко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 12 13 14 ... 123
Перейти на сторінку:
світу, що, попри все, є он який світлий та ясний, привіллям та дозвіллям красний.

Вдень, коли світило сонце, численних багать при Дністрі, либонь, не видно було в околіях. Зате коли зайшло в ніч, а тризна тривала та й тривала, про неї довідалися не лише в Придністров’ї, а й далеко поза ним. Бо віщали об тім незліченні і он які високі багаття і віщали на рівних долах. А з узвишшя такі доли і такі багаття далеко видно. Бачив їх люд, що ховався по горах та ущелинах від обрів, бачили, звичайно ж, і обри.

— Обступайте цих гультяїв звідусіль, — повелівав Апсих своїм терханам, — так щільно і так надійно, аби ні один не випорснув.

— Вони не лише по цей, а й по той бік ріки таборяться, — нагадав котрийсь із тих, що стояли позаду.

Хакан-бег удав, ніби не чує. А тим часом виважував якусь думку.

— Про це ж і мовиться, — озвався перегодом. — Не тямите хіба, коли всім, хто є на цім боці, буде непереливки, кинуться в Дністер і за Дністер. Ось ви й запріть їх так, щоб потрапили не на простір-волю, а в зашморг.

— Хто має стати по той бік Дністра і відтяти, дулібам путь до Антії? — озвався мовчазний досі Форисин.

— А ти й станеш. Десяти турм на це, гадаю, доста буде.

Форисин скосив у бік хакан-бега дещо подивовані очі.

— Усе залежатиме від того, як складеться січа на цім березі ріки.

— Сумніваєшся, що вона може скластися вдало?

— Всяко може обернутися. Кажу про те, що коли дуліби, не будуть потяті тут і підуть через Дністер, і тьми може не вистачити, аби стримати їх. Гляди, — кивнув у долину, яка їх сила.

— А ми де будемо?

— Ви будете серед тих, що напиратимуть, ми — серед тих, що мають стримати усі ті лави. А то, прошу хакан-бега уяснити, різниця.

Огир під Апсихом занепокоївся й почав витанцьовувати.

— То, може, я подамся за Дністер, а ти візьмеш на себе Келагаста і його дружину?

— Не про те річ, — остудив голос Форисин. — Гадаю, в нас доста турм, щоб кинути поза дулібами більше десяти. І ще одне. Поночі ми не зможемо обійти їх, оскільки правитимемося не торованою путтю — лісами та перелісками. Доведеться ждати світання.

— Слушна думка, — погодився, зламаний упертістю ханича, Апсих. — Одначе й призначеної січі не відкладатимемо. Домовимося з тобою так. Підеш через Дністер на світанні і далі від дулібського табору, а виходитимеш поза нього завидна. Доки ми тут стинатимемося з Келагастом, у тебе, гадаю, буде час і обійти табір, і стати поза ним заступом.

Послані Виштаком вивідники простували підгір’ям на три сторони світу. Одні — правим берегом Дністра на захід сонця, інші — на схід, ще інші заново прокладали давно відому їм путь до гірських перевалів. Усі розглядалися, чи немає десь поблизу обрів, чи не рискають уже дикими вовками по околіях, виказуючи себе жадібністю своєю?

Вивідували, ясна річ, лише вдень, з настанням ночі ставали на перепочинок. А оскільки відведена для тризни ніч настала доволі швидко, відійшли від дулібського табору не так і далеко. Аби не виказувати себе, не розпалювали багаття, сиділи своїм невеличким гуртом — ті над Дністром, ті в підгір’і — й перемовлялися та дивувалися пустельності віддавна обжитої землі. «Най немає обрів, — гадали одні, — а де люд підгір’я? Невже геть увесь втік за Дністер? Може, слід пошукати по лісах та ярах, запитати, коли бачили обрів, де є ще обри?» — «Чи варто тратити час і потуги? — перечили інші. — Що можуть знати ті, котрі ховаються?» — «І то правда», — пристали до цієї гадки треті і вмовкли, хто вкладався на спочинок, хто йшов і ставав на чати та ждав тієї години, коли розбудить змінного свого й ляже на його місце.

Вони не проспали обрів (у нічній тиші кінський храп, а тим паче тупіт такої сили, як Апсихові турми, далеко чути), та поки розібралися, хто порушує тишу, поки доскакали до своїх, багато втратили. А ще більше часу пішло на те, щоб роздобути тих, котрі гуляли на тризні і тільки-но поснули. Князь, мужі його — і ті нешвидко прокинулись та второпали, будучи добряче п’яними, хто і що каже їм, чому будить ні світ ні зоря. Про всіх інших дружинників і говорити не доводиться. Багатьох із них можна було розтормошити й привести до тями, а ті, кого вдавалось пробудити силою, не до кінця збагнули, мабуть, що казали їм, будячи, бо знову хилили на груди важку від хмелю голову чи й норовили продовжити перерваний сон. І годі було довести таким, що це не чиясь забаганка, йдуть обри, табору, всій раті дулібській загрожує страхітливе побоїсько. На біду свою, про рать ополченську забули в тій колотнечі. Хто пробудився та втямив нарешті, до чого йдеться, передусім поспішив відшукати полишену не знати де броню, питався в тих, що були тверезіші, де коні, й біг засідлати мерщій коня, а вже потім, як опоясувався мечем та опинявся в сідлі, метавсь по табору й періщив нагаєм усіх, хто не пробудився ще, нарікав не знати на кого та кликав свій десяток чи сотню докупи.

Табір був схожий на подвір’я, охоплене полум’ям, а ті, що в таборі, на уражених чорним повітрієм, коли не гірше. Одні бігли в один, інші в другий, ще інші в третій слід. Ті гарцювали, закликаючи до броні, на конях, ті бігли пішо, а ті плазували, гнані нагаями, і не могли второпати, чого від них хочуть. Крик, гам, кінське іржання стрясали таборище, а ще безнадія, що комусь колись поталанить навести тут лад. Те розумів кожен, до кого встигла прийти тяма, і найперше, мабуть, князь Келагаст. Гуртував довкола себе дружину й щораз зичніше та твердіше повелівав старшим дружинникам, а ті, зриваючись з місця в галоп, гнали та й гнали коней хто в один, хто в другий, хто в третій кінець табору, комусь переказуючи повеління князя, комусь повеліваючи іменем князя та поспішаючи туди, де мали об’явитися обри.

Хто з них міг догадуватися тоді, що звіди прийшли до табору з одного кінця світу, а обри обступлять звідусіль і обступлять он якою силою — всіма сорока тисячами. Думали собі, найперше треба стати лавою та зупинити тих передніх,

1 ... 12 13 14 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"