Читати книгу - "Що сказано"

Розумно не ходити туди, де безумці витанцьовують психози поразки. На Берґерштрассе якийсь старий здирав із себе одяг і кричав до спантеличених перехожих віршами з Єремії. Та ні, спантеличених тепер не знайдеш. За шість років війни люди побачили все. Людина людині вовк. Не існує такого явища як людяність. Лише поодинокі наближуються до неї.

І чого це народи так поскаженіли? Стефан думав про невдалий Союз трьох імператорів, жахливі проблеми з росіянами на Балканах, про всіх тих сербських князів Обреновичів, непереможного турецького султана, радих до стрілянини сербів, що клали життя за Боснію з Герцеговиною. Про професора Генріха Фрід’юнґа, радикального революціонера (чи навпаки?), який кляв белградських революціонерів. Про габсбурзького міністра закордонних справ, наступника Ашренталя від 1912 року, котрий вважав українське питання ключовим, бо воно зачіпало і росіян, і австріяків. Австріяки хотіли, щоб українці усвідомили власну самобутність і не російщились, а відтак зберігали вірність цісареві, а не цареві. Міністр писав австрійському прем’єру: «Я підкреслюю, що наші такі важливі відносини з Росією у майбутньому залежатимуть від нашого успіху в недопущенні русифікації українців, яка жваво ведеться на нашій території, від того, наскільки ми збережемо окремішність цього народу та піднесемо його цивілізованість». То писалося в червні 1914-го, коли Стефан живу Парижі з мамою і донькою Попровськими, а його брат був закоханий у Наталку.

От і вся історія. І як так виходило, що справді важливі події відбувалися лише з іншими?

На вулицях горлали про близьке царство Боже, але Стефан знав, що на підході — царство Америки. Царство Вашингтона, Нью-Йорка, Детройта.

А може, місця блякнуть, як блякнуть почуття. Може, міста квітнуть лише раз, а потім довго в’януть. Слави в минулому не буває. Слава — річ сьогоденна. Завдання людини — знайти, як їй додати свій самотній пломінь до вселюдського пломеніння.

Поки Відень вітав росіян, Стефан читав: І, мабуть, не буває дня такого, аби той самий муж не пломенів бажанням пристрасним до жінки та її доньки[7].

Будинок тремтів. Вода вихлюпувалася з ванни. Поруч рвалися бомби.

Від Парижа до літеплої ванни. Люди ніяк не розуміють, що сказане сьогодні визначає, де вони будуть завтра. Такі ми страшенно вільні.

Тиша. Як приємно. По десятилітті, синкопованому стріляниною, його зцілить хіба озерце тиші.

Він чув дихання душ в укритті унизу, метрів зо двадцять долі. І мишу, що вивчала стіну зсередини. От що мишва думає про війну?

Впав іще шматочок тиньку, і ще один. Завірюха. Мамина хата на Різдво. Мертві брати. Чи справді він думав повернутися в Роздоріжжя? Він обіцяв подбати про Наталку і Ластівку.

Сніг, сніг.

…один закон гармонії керує всім на світі…

Він познайомився з автором на обіді в Матільди, разом із Руо, Аполлінером та кількома іншими, що стали славними потім.

Миша якось обернулася бомбою. Кімнату висадило в повітря.

Наталка пустила в рух консервний ніж. Банка зітхнула. Стефан розплющив очі: санітарка Шмідт ніжно дивилася на термометр, наче читала любовного листа. Він прислухався. Тихо — ні вибухів, ні гуркоту танків. Наталка подала йому скибку консервованого персика. Стефан пробував зосередитися на блискучому серпику, але очі блукали за санітаркою Шмідт.

— Ти чимсь задоволена, — зауважив Стефан.

— Німці пішли.

— Нарешті. Ну, то ходімо в американську зону.

Чоловік на ліжку поруч викрикнув:

— Стережіться Кагановича!

Наталка ковтнула слину.

Вулиці небезпечні. Прийшли росіяни, а ті не милують нікого — ні рудих, ні чорнявок, ні білявок.

Вийшовши з лікарні, Стефан ударився в політиканство, почав налагоджувати зв’язки, розбурхавши свої довгий час приспані здібності. Насамперед продав діамант від Едика однорукому чоловікові, з яким познайомився у кав’ярні. Накупив на ті гроші валізу цигарок та кілька пляшок віскі. Ці наркотики відчинять усі двері.

Командиром російського полку, розквартированого в їхній окрузі, був українець, який опікувався своїми краянами, підкидаючи їм зайві картки на харчі й супроводжуючи красуню Ластівку до парку, де дуби затіняли лілеї від літнього сонця так, наче й не було жодної війни. Обоє щебетали собі, гуляючи імпозантними бульварами. І хоч форзиція й бузок бурили кров, та й командир виявляв неабияку зацікавленість, Ластівка сиділа в своєму коконі, який сплела, рятуючись від гуркоту битв. Вона знала, що скоріше чи пізніше знов буде здатна на почуття. Але не зараз. Усе таке непевне. Родина довідалася, що на тижні їх переведуть у табір для переміщених осіб, закладений американцями в Берхтесґадені.

Міжнародна допомогова організація

Війна скінчилася. Мільйони людей, чиї домівки було зруйновано, країни розчленовано, а мертвих покинуто, виявилися вільнішими, ніж сподівалися. Союзники знов переконалися: виграти війну — лише половина справи. Тепер вони зіткнулися з наслідками власних дій. Кожна скинута бомба — з обох сторін — створила нові проблеми. Жертви не просто зникли. Якби союзники повернулися спиною до переможених, то створили б цілі країни, що жили б у стані постійного заколоту. Натомість переможці вирішили людяно і мудро: відшкодувати збитки.

По всій Німеччині й Австрії постали табори переміщених осіб. Люди посунули туди мільйонами. Під орудою союзників табори швидко перетворилися на незалежні національні держави в мініатюрі. Мудрий Рим знав, коли сісти осторонь і дозволити людям подбати самим за себе.

Табір «Орлик», закладений для українців, розмістився у Берхтесґадені, під горою Вацман, неподалік від Гітлерової криївки «Орлине гніздо».

Табірне життя було згуртоване і натхненне. Дві тисячі людей тіснилися в гуртожитках із цегли й бетону, колишніх армійських казармах. Кожна сім’я з чотирьох і більше осіб мала окрему кімнату, споряджену примусом й електричним освітленням. По шести роках війни ніхто не скаржився на тісняву. Жодних гранат, лише кілька донощиків. Яка розкіш!

Швидко утворилися гімназія, мистецька і робітнича школи. Найпопулярнішим предметом, звісно, стала англійська. Знання — це сила. Місцевий уряд потребував зв’язкових для співпраці з табірною владою, тобто американцями.

Заснували українці й власну лікарню, і поліцію. Була й кав’ярня. І кінотеатр, де можна було подивитися на Гемфрі Боґарта та Інґрід Берґман у «Касабланці».

Ось які вони, американці, думала Ластівка, а на очі тиснулися сльози. Наші нові господарі.

У таборі вона вперше побачила темношкірого чоловіка, солдата, який добув для неї один із тих жаданих рваних парашутів, із яких жінки шили собі сукні. Фарбували тканину, оздоблювали сіткою від комарів і — voilà! Танці, фестини.

У Берхтесґадені Ластівка поновила заняття музикою. «Бач, — бурчала Наталка. — Я ж казала, що до того прийде».

Її вчитель, маестро Раковський, невисокий зануда