Читати книгу - "Я — шестикласник, Ткач Дмитро"

І чистив картоплю.

Чистив?..

Ні, це не те слово. Я нівечив її: то відрізав півбока, то ледве зшкрябував шкірочку, то довго копирсався в якомусь вічкові. Кинувши оком на мене, Гриша обурено вигукнув:

— Та що ж це ти над картоплею знущаєшся?.. Е, та в тебе, я бачу, руки не туди стоять. Оце так помічника мені боцман прислав, спасибі йому!..

Я відчув, що червонію, і ледве видушив з себе:

— Я не вмію... Школи не чистив...

— Що?.. Ніколи картоплі не чистив? А як же ти на світі живеш? Хіба й матері не допомагаєш?

— Ні-і...

— Фюіть!..— свиснув Гриша.— Тоді важко тобі в нас буде. На нашій шхуні всі і все уміють... Давай покажу. Дивись, як треба...

Він вихопив у мене ніж, взяв картоплину, і не встиг я й оком змигнути, як вона вже лежала в нього на долоні — біленька, чистенька, кругленька, хоч сиру їж.

Однак як я не намагався наслідувати Гришу, нічого у мене поки що не виходило. Але все ж почав вправніше зрізувати лушпайки.

Здавалося б, що то за робота — картоплю чистити? Але поки я Щ кляту, таки перечистив, то весь упрів. У мене боліли пучки пальців, болів поперек, наче в спину дрючка ввігнали.

Я заходився мити руки. Але, виявилось, поквапився.

— А тепер на, подрай, щоб палала, як сонце,— наказав Гриша і ткнув мені в руки величезну мідну каструлю.

Я стояв розгублений і пригнічений. Десь всередині наростала злість. Мені почало здаватись, що Гриша навмисне збиткується наді мною. Невже ж і всі на шхуні чистять картоплю та драять каструлі?... Звісно ж, ні! Це Гриша користається з того, що я — малий, що оце вперше потрапив на шхуну...

— Що, й цього не вмієш? — обізвався Гриша, бачачи, що я стовбичу з каструлею в руках і роздумую.— Візьми он пісочку у відрі, ганчірку і шмаруй. Штука не мудра.

Зціпивши зуби, я скорився. Набрав піску, посипав на ганчірку і почав терти закіптявлене дно так, що аж на душі зашкребло.

— Та не так же! — крикнув на мене Гриша.— От дивак, сухим піском тре! Мокрим треба!

І справді, од мокрого піску каструля швидко почала яснішати.

І на серці в мене ставало трохи ясніше.

"Ну що ж, і подраю,— думав я,— що ж тут такого. Тільки цікаво, що було б, якби мене оце хлопці побачили? У фартусі до п'ят та ще й брудну каструлю драю! От попореготали б! А якби мама побачила? Та вона знепритомніла б..."

Та ось я скінчив і показав Гриші:

— Готово.

Він взяв у мене чисту, блискучу каструлю й несподівано похвалив :

— Та ти ж — молодчина! А кажеш, що нічого не вмієш... Ну, відпочинь трохи, подивись на море, на чайок. Чайки нашу шхуну люблять, завжди над нею літають. А знаєш чому?..

Після каструлі у мене боліли не тільки поперек та спина, але й руки, ніби я ними пудові гирі перевертав. Мені навіть розмовляти не хотілось. Але якщо Гриша запитує, то треба ж щось відповідати, далебі ж він щойно мене похвалив.

— А чому?

— Бо знають, що ми рибу возимо.

Я недовірливо глянув на нього: чи не глузує він з мене?

— Хіба вони розуміють?

— Ого, ще й як! — шаткуючи капусту, Гриша орудував ножем, ніби циркач.— Птахи, вони розумні. І коли яке лихо, то до людини горнуться. Ану нехай піде дощ, побачиш, скільки їх у нас на палубі буде. І не тікають, руками бери.

Сніданок був готовий. Обід варився. Гриша сказав:

— А тепер і пограти можна трохи.

Гітара в нього була стара і облущена. Але коли він заграв, тихо наспівуючи, то я вже нікуди від нього не пішов. Може, десь на березі, у кімнаті з чотирма стінами цю гру я сприйняв би по-іншому, але тут, на палубі шхуни, серед живого гомону і хлюпання хвиль, мені здавалось, що її народжує саме море... Мелодія і слова були незнайомі, але вони брали за душу, викрешували нові почуття, нові думки, що бігли й бігли одна за одною, як оті нескінченні хвилі. Мені раптом пригадалась Маринка, як вона грала на баяні "Хай завжди буде небо", і дуже захотілось її побачити... Згодом здалося, що чайки теж чують і розуміють Гришину гру та його тихий спів. Вони почали літати над шхуною дуже низько. А коли він замовк, то всі разом шугонули у прозоре синювате повітря і здійняли мелодійний перегук...

По обіді Гриша нагадав мені про обов'язки чергового по камбузу.

— А тепер, Левко, бери і мий посуд. Тільки залишки їжі за борт не кидай, бо забрудниш борт, а збери у відро і потім акуратно висип за корму. Риба спасибі скаже... Влас Микитович страх як не любить, коли хто за борт їжу викидає, каже, що так не личить робити справжньому морякові. І правильно каже.

Розповівши мені все це, він заходився готувати вечерю.

А я стояв перед горою брудного посуду і не знав, з чого почати. Однак тут мами немає і нікому не скажеш, що, мовляв, мити не хочу. І з шхуни нікуди не втечеш.

І я знову надів фартух, закотив рукава. Миски й ложки масні, відмиваються погано. Я вирішив: ніж ото ялозити їх віхтиком, краще насухо витерти рушником.

Але кок Гриша одразу ж помітив мою немудру хитрість і гукнув з камбуза:

— Не витирай брудні. Візьми ось гарячішої води, ще раз пополощи.

Я аж губу прикусив, щоб не заплакати.

Ні, він таки знущається з мене. Мабуть же, знає, хто я, знає, що мій тато — директор рибкомбінату, куди оця шхуна возить рибу, знає, що я живу в хороших умовах і не призвичаєний до роботи, все це дядя Влас, певне, розповів команді, отож знає, а знущається. Це він навмисне робить!..

Стривай, стривай, а може, це сам дядя Влас наказав, щоб мені давали найтяжчу і найбруднішу роботу? Бо чому ж він увесь, час мовчить і не захистить мене від оцих знущань?.. Ну, нехай уже боцман — послав мене на камбуз та й пішов у своїх справах. Ну, нехай кок Гриша — його діло звалити роботу на мої плечі, щоб самому легше було. Все це люди, з якими я вперше в житті зустрівся. Але дядя Влас!.. Живе ж у нашій хаті, завжди до мене був уважний і чутливий. А тут, на шхуні, зовсім байдужий до мене. Йому все одно, де я і що роблю... І вперше в мені прокинулась неприязнь до дяді Власа.

Я глянув на капітанський місток. Дядя Влас беззмінно сидів на своєму місці і зосереджено дивився у море, якийсь наче зовсім не знайомий мені, чужий. З-під картуза вибилися чорні пасма волосся, і ними грався вітер. Біля дяді Власа сидів Прибій і-теж безвідривно дивився вперед, ніби вахту ніс.

"Бач,— знову з неприязню подумав я,— навіть Прибій і той йому не байдужий, біля себе тримає, а про мене забув, забув, що я на світі існую".

Хіба підійти до дяді Власа і поскаржитись, що мені важко?.. Але тут я згадав його розповідь про десантну операцію, згадав, як охоче він брав мене в море, і мені стало соромно. І я зрозумів, що ніколи йому не поскаржусь, як би важко мені не було. Бо що ж він тоді подумає про мене?

І я заходився невміло перемивати посуд. Може б, я ще довго з ним вовтузився, але до мене підсів Гриша і, як завжди весело, сказав:

— Ну, хай вечеря вариться. Давай допоможу.

І знову я зчудовано стежив за його руками, які наче гралися тими мисками, ложками, чашками та виделками. Миски лягали одна на одну — чисті й сухі, ложки й виделки летіли у спеціально для них призначений ящик, чашки ставали струнким рядочком.

А Гриша знову мене хвалив:

— Ти беручкий хлопець. Я ж бачу: і не вмієш до ладу, і важко тобі, а не відступаєш. Молодчага!.. У нас перед тобою юнга був, Сашко, так той з нашої шхуни у військово-морське училище пішов. Наш шкіпер, Влас Микитович, любить таких хлоп'ят, як ти. У нього своїх —дітей немає, то він чужих виховує... Ну, от і все, помили... Тепер ти сьогодні вже вільний. Після вечері я сам помию посуд, бо бачу, заганяв тебе зовсім...

Я ходив по судну, заглядав у всі закутки.

Нам зустрівся невеликий військовий корабель, і я почув, як дядя Влас наказав:

— Сигнальник! Привітайте судно!

Сигнальник тричі опустив і підняв прапор на щоглі. Зустрічний корабель відповів нам таким самим привітанням. Ми розминулись.

Знову було тільки море з далеким горизонтом, який ніби підперізував небо, дув  зустрічний вітер і витанцьовували хвилі.

З капітанського містка до мене прийшов Прибій. Удвох з ним ми довго сиділи на спардеку (легка надбудова над першою палубою судна) в затишку. Я гладив його густу теплу шерсть, а він вдоволено мружив очі і кумедно фуркав чорним носом, коли нас оббризкувало солоним водяним пилом.

До вечері я ще тримався. А коли всмак поїв золотавого флотського пилаву з бараниною та ще й запив таким компотом, якого дома ніколи й не куштував, то з насолодою подумав про ліжко. Проте, побачивши, що Гриша почав мити посуд, сам підійшов до нього.

— Давай я помию.

Він зиркнув на мене зацікавлено. Потім скинув з свого плеча рушник і почепив на моє.

— Мий, якщо така вже охота.

Охоти у мене ніякої не було, але щось змушувало мене напроситись на роботу.

Перемивши посуд, я ще витер шваброю палубу на камбузі і вже потім попхався у кубрик до свого ліжка. Поклав голову на подушку, витяг ноги й одразу ж відчув, як болять усі кісточки...

Хороше лежати отак, не рухаючись, почувати, як тебе гойдає на хвилях, ніби в колисці, слухати шерхіт води за бортом і невтомну пісню невидимого мотора.

Я засинав. Завтра боцман знову поставить мене до якоїсь роботи, і я знову буду натруджувати вже й так натруджені кісточки. Але то буде завтра, а сьогодні — спати, спати...

20. У МОЇХ РУКАХ — ШТУРВАЛ

Скільки я проспав, не знаю. Але прокинувся від невиразного передчуття, що ось зараз, як тільки розплющу очі, побачу щось таке, що принесе мені радість.

І передчуття не обдурило мене.

Біля мого ліжка на задніх лапах стояв Прибій. Передніми лапами і зубами стягав з мене ковдру. Трохи осторонь, у струмені світла, що лилося з відкритого люка, усміхався до мене дядя Влас — тією доброю та дружньою усмішкою, яку я знав дома.

— Пора на вахту, юнго!.. Вставай, Левко, бо отак і сніданок проспиш.

Я миттю схопився, почав одягатись.

— Зроби фіззарядку на палубі,— порадив дядя Влас.— День сьогодні — просто диво!

Я почував, що добре виспався. Швидко побіг на корму, де найменше гойдало, і почав нахилятись, присідати, махати руками та ногами. Чисте морське повітря, таке чисте, якого більше ніде й не знайдеш, наповнювало мої легені. Прибій, думаючи, що я з ним граюсь, хапав мене за ноги й за руки та намагався обняти лапами за шию.

Підійшов Гриша, весело сказав:

— Оце правильно! Сам люблю гімнастику, та не хочеться її робити...