Читати книгу - "Замирення"

У дверях, на твоєму шляху до Нуль-зони, ти відчуваєш якийсь тиск, що змушує тебе зігнутися до землі, бачиш чорний овид, повний сліпучих зірок, які палають так нестерпно-яскраво і так ряхтять на несправжньому небі, що ти прикриваєш очі рукою проти цього розсипу іскор того небесного смолоскипу. Відчуття, що ти похитуєшся, заточуєшся, у голові паморочиться, але щоразу, коли тебе мотає то туди, то сюди, щось підштовхує тебе всередину, наче краї ближчі, ніж здаються, згортаються під строгішим кутом. Твої думки то летять як на крилах, то вповільнюються, щось між ними наче робить шов, але цього не визначити. Імпульс: зупинити ходу, просто стати там, у коридорі між реальним світом і Нуль-зоною, навічно.

Доки загіпнотизований Вітбі дрібцює поряд, очі в нього заплющені, обличчя сіпається, мовби від нервового тику, наче бачить уві сні жахіття. Які б почвари не являлися йому в уяві, ти переконана, що він не заблукає, не відстане по дорозі. Він прив’язаний до твоїх зап’ясть нейлоновою мотузкою, і спотикається там позаду.

Відчуття, схоже на чорну мелясу, про яке тобі казав Вітбі, з’явилося потім: неначе ти бредеш у воді — воді, яка підступає до тебе, і це означає, що ти близька до мети, а далі — щось подібне до глибоких, спіральних дверей світла далеко попереду, і це вчасно, бо стоїцизму в тебе надовго не вистачить, дрімотлива хода Вітбі, який ззаду плентається, уже до сказу тебе довела, змушуючи думати, що речі навколо стежать за тобою. Ти втрачаєш відчуття приналежності до будь-чого, навіть до власного тіла… Ти справді йдеш або стоїш на місці, і твій мозок просто думає, що ноги підіймаються, опускаються і знов підіймаються?

Доки цей опір не припинився, тобі перехоплює подих, а потім дихати стає легше, і ви обоє потрапляєте до дверей та виходите до Нуль-зони. Вітбі стоїть окаряч, учепившись за землю, судомно здригаючись, і ти тягнеш його, щоб він випадково не схитнувся та не подався манівцями світ за очі, не зник назавжди. Він задихається, як і ти, від свіжого повітря, акліматизуючись до нього.

Яке блакитне, безхмарне небо. Стежка, яка мала бути такою знайомою, але минули десятиліття, коли ти бачила це забуте узбережжя. Не мить, а більше ти усвідомлюєш: це — домівка. Ти впізнаєш її, більше за фотографіями і звітами членів експедиції, хоча знаєш, що вона була тут, перш ніж перші вчені стали її досліджувати, і тут жили з незапам’ятних часів твої пращури, і навіть зараз вона вижила, заросла, ставши частиною Нуль-зони.

— Можеш іти? — питаєш Вітбі, щойно розвернувши його до себе.

— Звісно, можу. — Ентузіазм, але крихкий, награний, начебто щось у ньому зламалося.

Ти не питаєш його, що йому ввижалося, що він бачив. Ти не хочеш цього знати, доки ви не повернетеся.

Ти переглянула ці отруйні відеокліпи Нуль-зони від приреченої першої експедиції, — не для пошуку відповіді, але з певним почуттям провини, аби знайти зв’язок із цим пустищем, яке ти знала змалечку. Щоб зміцнити свої спогади, переназвати те, що ти не можеш згадати, — ігноруючи крики, блукання та відсутність розуміння, далекі ридання Лоурі, колишню темряву.

Тут ти розпізнаєш лінію скель біля маяка, берег, який трохи відрізняється, начебто теруар Вітбі можна простежити за візерунками у припливі. Попри все, серед піщаних крабових нірок і крихітних молюсків, які зариваються щоразу, коли вода їх досягає, є деякі зразки, здатні на все відповісти.

Стежки — так само: темна тиша соснових лісів і товсті кущі, помережані тьмяним світлом. Спогади про те, як ти шестирічною дівчинкою була заблукала в грозу, а потім вийшла з цієї хащі, не знаючи, де опинилася, виникли обережним непорушним способом, коли начальник експедиції помітив хмари, які низько насувалися над вами, ніби переслідуючи, знаменуючи щось більше, аніж необхідність десь сховатися.

Після грози, дивовижно відкрита простору та сонячному світлу, ти зіткнулася з величезним алігатором, який перегородив стежинку, і з боків у нього стікала вода. Ти побігла і перестрибнула через нього. Ти ніколи не казала своїй мамі про той захват, про те, як ще у стрибку зважилася глянути йому в очі, щоб побачити жовту зіницю, перекреслену темною вертикальною смужкою, і це око дивилося на тебе схвально, наче прагнучи захопити до іншого місця, як Нуль-зона захопила тебе у першій експедиції, а потім ти перестрибнула, біжучи, довго відчуваючи радість, безмежний адреналін, начебто завоювала світ.

Біг на екрані до кінцевої мети — це далеко від чогось, а не до чогось, а крики опісля — не тріумфальні, а належать утомленим, це скигління, нібито люди зморилися в боротьбі з тим, що не увінчалося належним чином. У своїх цинічніших моментах ти думаєш про них як про незрозумілі крики: організм, який знає, що немає сенсу боротися, капітуляція тіла та розум, що дозволяє поразку. Вони ж не загубилися, як ти того дня; у них немає котеджу біля моря, щоб повернутися туди, та й матері, котра походжала ґанком, непокоячись за тебе, вдячна за твою несподівану, брудну, промоклу появу.

Щось у твоєму обличчі, мабуть, зберегло спогади про ту радість, бо мати не покарала тебе, а просто перевдягла в сухе, нагодувала й анічогісінько не спитала.

Обійшовши шлях до базового табору, ти готуєшся до топографічної аномалії зі швидкістю годинника, який цокає і веде тебе сюди. Знання, яке ніколи не обговорювалося з Вітбі: що довше ти залишаєшся, то довше стримуєшся, — то більше можливостей для катастрофи. Це алігаторове око, дивлячись на тебе, таке начебто обізнане, мов провістило все наперед, і ти знову в цій ситуації. Хтось поза камерою на другий день першої експедиції каже: «Я хочу додому», і Лоурі, пересуваючись навколо, так упевнено, каже: «А я про що? Це наразі наш дім. У нас тут усе є. Усе, що нам потрібно. Так?»

Ніде таке почуття нагальності не стає таким сильним, як під час долання заболоченого лісу, що лежить за милю чи дві від межі, де зарості зливаються з чорним водостоком. Та місцина, де ти найчастіше бачила ведмежі сліди, й чула шерех у пітьмі гіллястого склепіння.

Вітбі здебільшого мовчить, а коли й висловлює свої запитання або стурбованість, це все одно нічим не зарадить, аби згладити тягар