Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Без марихуани, що притупляла мій неспокій, і без Кітса, який його вгамовував, я уперше в житті почала переживати тривогу сповна. У грудях постійно стояла грудка. Вона жила десь зліва, на поличці відразу над серцем. Увесь день я розтирала це місце, сподіваючись, що мине. Цей палючий біль гніву часом віддавав попід руки, і тієї миті я була дівчиною, що стоїть на розі Західної Десятої вулиці та Шостої Авеню і розтирає собі груди й ліву пахву. Краса. Я прокидалась у своєму помешканні із таємничим головним болем, таким сильним, аж мені перед очима снували чорні цятки. Спазм розходився по всьому черепу, і я нарешті збагнула, як мій тато примудрився розкришити собі зуба. Кітс мене покинув. Як покинули мене батьки. Як покинув мене й університет.

Ніщо не допомагало подолати цей страх — бути покинутою. Ні зустрічі з моїми подругами Александрою та Алісією, щоб гуртом працювати над сценарієм вистави (зазвичай я обожнюю писати сценарії!) Ні відпочинок у Лондоні з приятелькою, яка мала де безкоштовно зупинитися (зазвичай я обожнюю подорожувати! Особливо безкоштовно). Нєа. Очі весь час були спухлі й червоні від постійних сліз. Я перестала мити голову. Як можна мити голову в такий період? Мала божевільний вигляд. Я й була нестямна. Це тривало чотири місяці.

Я виписала в щоденник імовірні рішення: «Продовжити терапію з подвійною інтенсивністю. Таблетки. Трава. Переїхати в таке місто, де хтось мене любитиме (яке місто???) Трава». Частіша терапія видавалася найпростішим рішенням, тож я почала бачитися із доктором Ґолдстайн двічі на тиждень. Чи могла я це собі дозволити? Аж ніяк. Чи була я руїною більшість часу, так що нічого, крім одужання, не мало значення? Саме так. Але, на щастя, я обрала доктора Ґолдстайн, бо вона була єдиним терапевтом, який погодився прийняти мою страховку, тож я мала доплачувати лише частину. (P.S. Дуже рекомендую обрати терапевта, який або прийме твою страховку, або ж, якщо її немає, погодиться на гнучку оплату, щоб ти могла платити, скільки можеш). Я домовилася з собою: буду менше їсти й пити в ресторанах, щоб мати змогу регулярно оплачувати терапію.

Доктор Ґолдстайн запропонувала носити гумові браслети на зап’ястях на випадок, якщо нав’язлива думка крутитиметься в голові — я могла себе ляснути браслетом і сказати: «Йди геть. Іди геть». Бо біль якось там змінює нейронні зв’язки в мозку і допомагає перепрограмувати мислення. Замість того щоб думати: «Мене покинули», мій мозок скаже: «Ой! Не варто про це думати». І хоч як це дивно звучить, це допомогло. Маленькі гострі ляпаси відволікали мене на мить від паніки, хоч до кінця місяця мої зап’ястя мали такий вигляд, ніби я захопилася садо-мазо.

Я переписала свій перелік імовірних ліків проти тривожності: «Трава». Таро, ніякої трави. «Напитися? Подзвонити подрузі?» Може, в моєму житті був хтось, хто давав собі з цим раду в здоровіший спосіб? Вирішила запитати найспокійнішу людину, яку тільки знала, що вона робила, аби тримати рівновагу. Джулія була однією з моїх найкращих подруг і сусідок із Брауна, а ще вона була свідком обох тих подій — «Кітс підглядає за мною через вікно» і «Університет мене виганяє». Й хоч вона теж не дуже раділа, що навчання завершується, та ніколи не подавала ознак паніки, не страждала і не хотіла вистрибнути у вікно. Знаю, що і в неї були непрості часи, та Джулія належала до тих людей, що зберігають самовладання навіть у розпал кризи. Я теж так хотіла.

«Отже, Джулз, — почала я, — як тобі це вдається? Чому ніколи не видно, що ти на межі панічного зриву? Ти просто вправно вдаєш, що все гаразд? У ЧОМУ ТВІЙ СЕКРЕТ?» Вона розсміялася: «Іноді я стресую, звісно, і щоб із цим упоратись, зазвичай іду на пробіжку».

Оце і є її секрет? Вона виходить на пробіжку? Лайно собаче. Моя тривожність була ТАКА важлива! Мій турбулентний стан ТАКИЙ глибокий. Безглузда біганина мені б не зарадила! Я наполягала: «Не знаю нічого про біг чи спорт; я дитя театру! Максимум, на що я здатна, це пройтися по сцені». Чи я боюся спорту? Хто перший виходить із кімнати, коли треба допомогти перенести маленький столик? Хто підозріливо ставиться до свого тіла і не дивиться в дзеркало, коли гола? Так, так, так — відповідь на всі запитання. У старшій школі єдина моя оцінка «С» була за предмет «Кардіофітнес». Тренерка Флорес написала в характеристиці, що я «ховалася поміж тренажерів» і брала «надмірні перерви, щоб випити води й уникати тренування». І вона мала рацію! Я НЕ ХОТІЛА ТРЕНУВАТИСЯ.

Я пояснила Джулії, що маю дуже вагомі причини, чому біг не для мене. «Коли біжу, в мене дуже болять груди. Коли вони скачуть угору-вниз, це дуже боляче, а ще я почуваюся від того якоюсь дурнуватою». Вона відповіла, що для цього є «спортивні бюстгальтери». «А той єдиний раз у житті, коли я бігала, в мене боліли щиколотки». Вона весело пояснила: «Є чудовий взуттєвий магазин недалеко від твого помешкання, в якому записують на відео твою ходу, і потім підбирають спеціальне взуття. Вони підберуть для тебе ідеальні кросівки!» Джулія навіть вказала на те, що я живу недалеко від річки Гудзон, уздовж якої можна красиво бігати. На кожну з моїх тонких, як папір, відмовок, Джулія мала контраргумент. Чорти б тебе взяли, Джуліє.

Правду кажучи, мабуть, я просто боялася тренуватися. Малою я була пухкенька дитина і соромилася свого пузця. У середній школі жила в постійному жаху перед щорічним Президентським тестом із фізкультури (У вас таке в школі було? Воно поширювалося на всю країну чи як?) Це була серія іспитів, що мала на меті визначити рівень нашої фізичної підготовки через обов’язкові завдання, до яких ми ніколи не готувалися. Для мене це був час у році, якого я дуже боялася, бо дуже соромилася, коли мене змушували демонструвати всі оті трюки перед однокласниками, які я просто не могла виконати. Підтягування? Високі стрибки? Сісти долі, покласти на себе дивну металеву коробку і, по суті, штовхати бігунець над ногами кінчиками пальців, щоб показати, як близько можу дотягнутися руками до стоп? Спойлер: я НІКОЛИ не могла дотягнутися до стоп. Хоча найгіршим був кілометровий забіг. Пам’ятаю, як бігла по чорному асфальту парковки біля школи, коли мені було десять років. Батьки забули дати мені з собою спортивний костюм, тож коли каліфорнійське сонце зійшло над нами, я бігла в колготках, габардиновій шкільній формі та сандалях. Сандалях. Прибігла останньою. Аж настільки останньою, що решта дітей уже повернулися в клас, а тренер Родріґез розчаровано дивився на секундомір, вирішуючи, дати мені спокій чи нехай уже фінішую. Для нас обох ситуація була принизлива.

З часом я перетворила цей страх провалу на таку собі гордість. Не