Читати книгу - "Кожною клітинкою тіла, Катерина Орлова"

- А зараз?

- Що зараз?

- Дівчина. Вона... є?

Я постаралася якомога безтурботніше поставити це запитання, але й сама розуміла, що провалилася. Тому швидко схопила з тарілки курячий нагетс і закинула його в рот. Це дозволило мені зробити перерву в необдуманих висловлюваннях.

- Ні, - коротко відповів Рон. Чоловік зробив кілька ковтків пива, поки я спостерігала за тим, як піднімається й опускається його кадик. Є щось таке в цій частині чоловічого тіла, що від неї часом неможливо відірвати погляд. - Так ти тепер працюєш у Макса?

- Ти вже питав. Так.

- Точно. Питав. І як тобі?

- Подобається. Я буду займатися посадкою рослин для двору місіс Гартман.

- Справді?

- Угу.

У мене складалося таке враження, що Рон витягав із себе теми для розмов, поки розпитував мене про те, що конкретно я садитиму в місіс Гартман, скільки я працюватиму в Макса. І багато ще якихось дивних і недоречних запитань. Здавалося, що він уважно слухає в один момент, а потім різко стає якимось розсіяним.

Ми доїли закуски і допили пиво, і нам принесли ще по келиху. А потім усе змінилося, коли Рон поставив запитання, яке, здається, хвилювало його найбільше.

- Слухай, Мел. Я знаю, що ви з моєю сестрою дуже близькі. Ну не може такого бути, щоб ти не знала її нового хлопця.

- Може, це Алекс?

Рон похитав головою.

- Алекс у минулому, я в цьому впевнений. І чомусь мені здається, що ти знаєш, з ким вона, але не хочеш мені говорити.

- Я справді не знаю.

Він різко відкинувся на спинку дивана й обвів поглядом приміщення. Наче йому раптово стало нудно... Ох, чорт!

- Так ось навіщо ти покликав мене випити?

- Що? - Рон зробив вигляд, що нічого такого не задумав від початку.

- То, Роне! Ти покликав мене, щоб дізнатися, з ким зустрічається Джемма.

Чоловік поклав руки на стіл і зчепив пальці в замок. Він подивився мені прямо в очі, але в той момент вони не здавалися мені такими привабливими, як зазвичай.

- Послухай, малятко. Ти ж знаєш, як я піклуюся про свою сестру. І мені вкрай важливо знати, з ким вона, щоб Джемма залишалася в безпеці. Вона сама мені не розповідає.

- Може, тому що не хоче, щоб ти знав? - різко сказала я. У мені закипали злість і образа. Я так ретельно збиралася на цю зустріч, вважаючи її побаченням. Я вкотре сама себе посадила в калюжу.

- Мел, тільки так я можу захистити її.

- А ти не думав про те, що їй не потрібен захист? Може, вона щаслива з цим хлопцем і не хоче, щоб ти все зіпсував.

Рон знову примружився. Мене починало дратувати, що його погляд, немов лазер, сканував мене.

- Тож ти все-таки в курсі.

Я підскочила зі свого місця і схопила сумку.

- Навіть якби знала, нічого б не сказала. А знаєш чому? Тому що поважаю таємниці подруги. А ще тому що ненавиджу, коли мене використовують.

О, ні-ні-ні-ні. Тремтяче підборіддя - це погано. Це до біса погано. Ще одне приниження моя гордість не переживе. Двічі за вечір - це перебір. Я різко розвернулася і помчала з пабу геть. На підборах і в натовпі, що прибував, це було складно, але сяк-так я все ж вибралася. Звернувши за пабом відразу наліво, я понеслася до стоянки таксі. Але не встигла зробити й трьох кроків, як хтось схопив мене за лікоть, і я скрикнула. Повернувшись, я замахнулася сумкою, щоб ударити його, але опустила її. Мене тримав Рон.

- Пусти мене.

- Мел, - м'яко покликав він і мої зрадницькі нутрощі перетворилися на кашу. Чоловік присів нижче, щоб бути зі мною на одному рівні. - Гей, вибач, якщо образив. Але... Мел, ти єдина, з ким вона ділиться секретами. Якщо ти щось знаєш...

- Рон, це низько, - рявкнула я. - Якщо дівчина тобі не подобається, ти не повинен давати їй надію. І тим більше використовувати її почуття у своїх інтересах.

- Які почуття? - Чоловік випростався і насупився.

- Господи, навіщо ти прикидаєшся дурнем? - Я змахнула руками. Він стояв і мовчки дивився на мене. Хвилину. Дві. - А, до біса все. Я багато років тебе...

Я замовкла. Не змогла змусити себе вимовити це. Не тоді, коли він так безсоромно використовував мене для отримання інформації. Чорт забирай, а це боляче.

- Що ти хотіла сказати, Мелорі? - запитав він, роблячи крок до мене.

Я відступала назад, а він наступав на мене, впиваючись поглядом у моє обличчя.

- Мені пора, - прошепотіла я.

- Ти нікуди не поїдеш, поки не закінчиш речення, Мел, - жорстко заявив він і смикнув мене до себе.

- Відпусти, Роне.

- Що ти хотіла сказати, Мел?

Ну, ось. Він стиснув щелепи і частіше задихав. Очі звузилися і тепер буквально пропалювали в мені дірки. Пам'ятаєте, як я говорила, що хотіла б докласти долоню до його щоки й утихомирити звіра? Забудьте. Тепер мені хотілося вирватися з його хватки і бігти, поки не сховаюся з поля зору.

- Пусти! - крикнула я. - Я нічого тобі говорити не буду.

- І правильно, - процідив він крізь зуби. - Тому що ти, нахрін, мала б заспокоїтися за цей рік.

- Що? - Я сторопіла від грубості в його голосі.

- Їдь додому. - Він відпустив мою руку і я зробила крок назад, вражена його тоном. - І не смій більше ніколи брехати мені, Мелорі. Я ненавиджу брехунів.

Він різко розвернувся і пішов до бару. Я подивилася на те, як він рішучою ходою дійшов до кута, вилаявся і зник за будівлею. Моє підборіддя почало тремтіти сильніше. Я повернулася і побігла до таксі. Стрибнувши в найближчу машину і назвавши адресу, я прикрила очі. Мій телефон завібрував і я дістала його з сумочки.

"Напиши як доїдеш додому"

Рон. Я сумно посміхнулася. Йому було не наплювати. Але здоровий глузд нагадав про те, як він повівся на парковці, і образа зі злістю повернулися.

"Іди до біса" - такою була моя відповідь цьому гівнюку.