Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

Спіймавши несхвальний погляд молодиці, староста поперхнувся.

— Гм, і чого це я, старий дурню, вас повчати взявся? Не маленькі, розберетеся з якого краю подушки збивати. Ех, думав, посидіти з тобою, десятнику, за глечиком вина, але правила легіону пам'ятаю: перед битвою — ні ковтка. Ось здеремо зі звірюги шкуру, тоді і розговіємося від душі. Заспіваємо наших, військових… Правильно?

— І ніяк інакше, — погодився я. — Тільки, знаєш, дядьку, тьху, Ярополку. Скажи ти всім, щоб не турбували мене сьогодні. Ні знайомі, ні просто цікаві. Добре? Хочу у тиші побути. А треба буде чогось, Листиця допоможе.

— Теж правда, — поставився з розумінням до мого прохання староста. — У війську людина ніколи не лишається сама. Завжди хтось поряд. Товариші чи командири. А у десятника і клопоту в рази більше. Тим більше, старшини «барсів». Відпочивай, Владиславе Твердиличу, простежу, щоб не турбували. Та й Листиця… твоя, як овдовіла, теж призвичаїлася відсіч давати: будь-кого миттю за поріг випровадить. Глянь, як насупилась! Того дивись, мене самого зараз пожене.

— А й справді, — озвалася моя хазяйка, гранично медовим голоском. — Ішли б ви собі, дядьку Ярополку. Справ у вас інших немає, як людині голову морочити? Невже не бачите: Владислав Твердилич з утоми сам не свій. За всю розмову і десяти слів не сказав. А ви тараторите і тараторите без угаву, як сорока. Глуху бабу Немигу і ту заговорили б.

— О, а я що сказав! — удавано, а може, щиро захопився староста, підводячись з лави. — Бачиш, Владе, така господиня нікому ні чоловіка, ні своє хазяйство в кривду не дасть. Добро, добро... Не хмурся. Бач яка, щось не так, одразу за рогач!.. Наче в хаті легших речей не знайдеться. Той же віник, наприклад? Ха-ха-ха… — добродушно підчепив Листицю Титич. — Я радий, що й ми, і ви порозумілися. Ось тільки твою взуванку, Владиславе Твердиличу, я візьму з собою. Раз ти вирішив нині з хати не виходити... Криворукий якийсь швець підковки приладжував. Як тільки витримали такий шлях? Поправити треба.

Промовивши все це, староста сунув під пахву мої чоботи і прошкутильгав до виходу.

Цікаво — він і справді лагодженням взуття перейнявся, чи заарештував мене таким нехитрим способом? Мовляв, босий далеко не втечеш.

Ледве дочекавшись, поки двері за старостою зачиняться, Листиця зробила крок ближче.

— Обід уже мліє, Владиславе Твердиличу. Подати вам кваску випити, чи чого іншого бажаєте?

Вона по-жіночому лукаво усміхалася, але при цьому смарагдові очі молоденької вдовиці дивилися на мене знизу вгору з боязкою надією та недовірою. Мовляв, невже все це справді, не снитися, і я зараз не прокинуся знову — одна, самотня, в порожньому і холодному ліжку? І була в цьому погляді така безвихідь, біль, туга і сподівання, що я не зміг встояти перед її визрілою ніжністю. Та, власне, й не збирався. Хто нехтує малими втіхами, той і великого щастя не вартий.