Читати книгу - "Девід Копперфілд"

Коли я повернувся додому і став роздягатися, з моєї кишені випав лист від містера Мікоубера. Тоді я зламав печатку і прочитав листа. З дати я побачив, що лист був написаний за півтори години до обіду. Не знаю, чи зазначав я вже, що коли містер Мікоубер потрапляв у безвихідь, він зав­жди вживав юридичної фразеології; це начебто означало для нього ліквідацію справи. Ось цей лист:

«Сер! — бо я не смію сказати вам “мій любий Копперфілде!”

Вважаю доцільним повідомити вас, що нижчепідписаний зазнав остаточного Краху. Можливо, що сьогодні ви помітите в ньому жалюгідні зусилля приховати від вас свій катастрофічний стан; але сонце надії зникло за обрієм, і нижчепідписаний зазнав Краху.

Це послання складається в особистій присутності (я не можу сказати: в товаристві) певного індивідуума, який перебуває в стані, близькому до сп'яніння. Індивідуум цей, помічник маклера за фахом, вступає в юридичне володіння моїм конфіскованим майном у зв'язку з несплатою квартирної ренти. Його інвентарний список включає не тільки пожитки, що належать нижчепідписаному, недавньому наймачеві цієї оселі, але також майно містера Томаса Тредльса, співмешканця, члена юридичної корпорації Темпла[23].

Якщо треба додати ще краплю туги до переповненого келеха, що тепер його підносить доля (кажучи словами безсмертного поета) до вуст нижчепідписаного, то крапля ця з'являється у вигляді того сумного факту, що дружня згода, подарована нижчепідписаному вищезазначеним містером Томасом Тредльсом на суму двадцять три фунти стерлінгів, чотири шилінги, дев'ять з половиною пенсів вичерпала свій строк і не була сплачена. А також у тому сумному факті, що число живих істот, за яких відповідає нижчепідписаний, має за законами природи збільшитися на суму ще однієї безпорадної жертви, нещасну появу якої на світ можна передбачити у круглих цифрах — після закінчення періоду шести місяців від теперішньої дати. Після вищезазначеного зайвим буде додавати, що віднині й назавжди прахом і попелом

Вкрита буде

Голова

Нещасного

Вілкінса Мікоубера».

Бідолашний Тредльс. Я вже достатньо знав містера Мікоубера, щоб передбачити, що він ще зможе одужати після цього удару; але цілу ніч не міг я спати, міркуючи про долю Тредльса і про одну з десяти дочок девонширського пастора, яка була наймилішою в світі дівчиною і могла (зловісна похвала!) чекати на нього, скільки треба буде, хоч до шістдесяти років.

XIІ. Знов у Стірфорса вдома

Вранці я сказав містерові Спенлоу, що мені на короткий час потрібна відпустка; дістати її було неважко, бо я не одержував платні і, значить, не залежав від невблаганного Джоркінса. Я скористався з нагоди висловити надію, що здоров'я міс Спенлоу цілком добре. Голос у мене тремтів, і все пливло перед моїми очима. Але містер Спенлоу відповів спокійно, ніби говорячи про звичайну смертну істоту:

— Дякую, вона цілком здорова.

Ми, штатні клерки, як паростки благородних прокторів, мали такі привілеї, що майже весь час були самі собі хазяями. Але я не хотів вирушати до Гайгета раніше першої чи другої години вдень, а до того ж ми мали вранці розглянути в суді невеличку справу про відлучення від церкви під назвою «Суддівський обов'язок», яку ініціював Містер Тіпкінс проти Баллока заради спасіння його душі. Отже, годинку-другу я приємно провів час з містером Спенлоу, слухаючи цю справу. Виникла вона внаслідок бійки між двома церковними старостами, один з яких, за обвинувачувальним актом, притиснув іншого до насоса, ручка якого простяглася до шкільного будинку, а будинок знаходився під шпилем церковного даху; отже, ця бійка переросла в образу релігії, звідси й підсудність церковному судові. Я дуже розважався, слухаючи цю справу, і коли вже сидів на імперіалі диліжанса, їдучи до Гайгета, все ще міркував про Докторську палату і про слова містера Спенлоу: «Торкніться палати, і країна загине».

Місіс Стірфорс і Роза Дартль прийняли мене дуже привітно. На моє приємне здивування, Літтімера там не було, і прислуговувала нам скромна маленька покоївка в чепчику з блакитними стрічками; мені приємніше було дивитися в її очі, ніж зустрічати погляд того респектабельного слуги. Але й півгодини не побув я в будинку, як звернув увагу, що міс Дартль неухильно пильнує за мною. Здавалося, вона весь час порівнює моє обличчя з обличчям Стірфорса і чекає, коли вже між нами щось станеться. Коли б я не глянув на неї, зав­жди її палаючі очі або проникливо дивилися на мене, або раптом зупинялися на Стірфорсові, або позирали на нас обох. Наче рись, пронизувала вона мене своїм гострим поглядом і навіть не намагалася приховати це. Хоч і не відчував я за собою жодної провини, але тремтів перед цим дивним поглядом і ніяк не міг розгадати, чого їй треба.

Цілий день вона траплялася нам на дорозі, наче повсюдний дух. Коли я розмовляв із Стірфорсом в його кімнаті, то чув шелест плаття міс Дартль на сусідньому балконі. Коли ми з ним тренувалися на моріжку перед будинком, я бачив її бліде обличчя та пильні очі, що проходили від вікна до вікна, доки не зупинялися в одному, вп'явшись у нас. Коли ми всі вчотирьох пішли на вечірню прогулянку, вона вчепилася своєю тонкою рукою в мій лікоть і, наче пружина, смикала мене назад, поки Стірфорс зі своєю матір'ю не відійшли досить далеко. Тоді вона звернулася до мене:

— Давно вже ви не були в нас, — сказала вона. — Хіба ваша професія справді така цікава, що забирає всю вашу увагу? Я запитую, бо я ж нічого не знаю. Скажіть, чи воно й справді так?

Я відповів, що професія моя мені подобається, але не так уже