Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Два тижні по тому...

— Перепрошую, юначе. Цигарки не знайдеться? — "стріляю" засіб, який нібито заспокоює нерви у незнайомого перехожого хлопця. Той дає. Ще й вогником діляться. Роблю дві затяжки.

Взагалі я ніколи не палив. Так — лише бавився в юності, але забавка не перетворилась у звичку. А що змінилось тепер? А тепер я сам перетворюю своє життя у звичку. Воно для мене стало, що ця цигарка. Тліє, тліє, а коли прийде час — згасне й хтось його затопчить ногою, викинувши мене обабіч дороги. Я навіть знаю, хто це зробить... Ні — вже зробив!..

А втім, я сам винен. Бумеранг існує. Кожному з часом вертається своє. І те, що до мене не повернулось — відтак призначене не мені...

— Сашенька, синку! А ти коли приїхав? І чому під під'їздом стоїш? Чому не заходиш?

— Тетяно Василівно! — викидаю цигарку, наче школяр перших класів, якого за першим у житті палінням спіймали батьки. — Та ось... Відповідав на телефонний виклик, — верзу нісенітниці. Не скажу ж я тещі правду, мовляв, ось, стою та скигляю, жалію себе.

— А-а, телефон. Тож таке... Ангелішка там тебе вже зачекалась. Не барись, Санечка. А я зараз до сусіднього під'їзду заскочу до баби Наді. Хліба їй занесу, бо вона просила, та бігом назад, — сповіщає літня жінка, оминувши мене, моторно шуруючи підмерзлим асфальтом.

— Піднімусь зараз. А що це ви нашу принцесу саму залишили? Чи... — кваплюсь запитати, але частина питання так і лишається тільки у моїх думках.

Тетяна Василівна нерадо уповільнює рух. Адресує для мене один багатозначний погляд і мені все стає зрозуміло. Оля...

Розминаємось із тещею. Здається, розумію тепер, чому вона саме зараз вийшла до сусідки. Ймовірно Тетяна Василівна вгледіла мене у вікно, що виходить із кухні, й таким чином дає мені можливість поговорити сам на сам із колишньою дружиною. За останні тижні, після того, як я вперше у житті кричав люто на Олю і вилаяв її, на чім лише світ стоїть, це стерво майже не з'являлась вдома. Оскільки Ангелінка сильно захворіла на бронхіт і я з донькою був ці тижні мало не цілодобово, то вона уникала мене, як могла, дома бувавши лиш тишком-нишком раз у тиждень. Ач ні, цього разу не змогла уникнути. Я вчасно прийшов.

Користуюсь моментом. Мчу з'ясовувати стосунки. Вкотре знов.

— І куди ми це зібрались? — дивуюся їй та валізі, через яку ледь не перечепився на порозі.

Ольга, котра носилася квартирою, що вжалена, побачивши мене — сповільнюється.

— Таки застав. І що ж? Знову допит влаштовувати будеш про ту свою швидрю?

— Стули пельку, Олю! Буду. І перше пита...

— ...Відчепись зі своїми питаннями! Дай перебратись на свою нову квартиру спокійно, — перебиває мене фарбована та самозакохана панна у брендовому одязі.

— Що?! Свою нову квартиру?! Попереджаю — доньку ти забереш лише через мій труп! — вражено вигукую.

— Кому потрібні такі жертви? Можеш радіти — ти досяг свого. Ангеліна тепер повністю на твоїй шиї.

Завмираю від неочікуваної заяви.

— Невже? Ти це серйозно?

— Так. Я забираюсь з вашого життя. Тепер ти щасливий? — робить колишня лицемірний вищир на своєму обличчі.

— І з якої нагоди така щедрість? Ти ж... — затинаюсь, не збагнувши сенсу цього фарсу. Оля скільки разів Ангеліною мною маніпулювала, а тут тобі таке. Здалась?

— Кажу ж — радій! Більше надокучати не буду. Ангеліні я вже сказала, що вона може про мене забути. Тож іди, втішай її, бо вона не в собі. Розсердилась на мене. Вся в тебе, Жвавий.

— Ти сказала таке дитині?! Ну й мати! Та ти..! — хочу лаятись, але від різнобічного спектра емоцій не знаходжу доречних слів.

— Так, так, давай, починай! "Ненормальна! На дитину начхати!" То уяви собі! Начхати! — нарешті показує своє справжнє обличчя дурна жінка, дихаючи на мене люттю.

— Ого! Ти визнала це? Нарешті! От тільки не розумію з якого переляку?

— Не через твої допити, куди поділась твоя шльондра, не задавайся. Зірки просто так зійшлись.

— Прикуси язика! Вона не...

— ... "не шльондра! Це ти шльондра!" Бла, бла, бла. Знаю я твої коломийки. Та не напружуй цього разу свої голосові зв'язки. 

— Оля! Що ти плануєш за підступ? Що за ігри влаштовуєш? Я не вірю, що в тобі совість заговорила й ти визнала, що з тебе нікудишня матір, — ловлю колишню за руку, поки та метушиться квартирою, збираючи свої речі.

— Відпусти! Задовбав!

— І зроблю це ще сотню разів, якщо не скажеш все чесно! — зле спопеляю ненависну жінку очима.

— Я зустріла чоловіка, котрий, нарешті, кращий за тебе. Тож це не ігри, — виривається від мене та. — Хочеш все чесно почути? То слухай. Я тебе ніколи не кохала! Ні-ко-ли! Та я навіть вийшла за тебе заміж, бо хотіла, щоб той, кого я справді кохаю, ревнував мене! Знаю, може це й не логічно, але ти так бігав за мною, що це підвищувало мою самооцінку. Я гадала, що краще, коли тебе люблять, а не ти. І, мушу визнати, довгий час через це не могла знайти когось, хто вміє кохати краще, ніж ти...

Така відвертість змушує мене впасти у ступор.