Читати книгу - "Коли світ говорить шепотом, Love"

Вона підійшла до мене несміливо. У руках тримала зошит із м’ятими сторінками, вкритими ще нерівними літерами. Її очі світилися чимось особливим — тим самим внутрішнім світлом, яке я колись бачив у її мами.

— Дідусю… — прошепотіла вона. — Я написала історію. Хочеш, я тобі почитаю?

Я кивнув і влаштувався зручніше в кріслі. Вона сіла навпроти, розгорнула зошит і почала:

> «Було собі дерево. Воно росло одне, але ніколи не сумувало. Бо в нього була пам’ять. Воно пам’ятало, як маленька дівчинка бігала навколо, сміялась і шепотіла йому секрети. І хоч дівчинка виросла, дерево все ще любило її. А потім вона привела до нього свою доньку. І дерево знову зацвіло.»

Я мовчав. Бо серце моє раптом стало надто тісним для всіх емоцій.

— Це ти, дідусю, — сказала вона просто. — Ти — моє дерево. Ти пам’ятаєш усе, навіть тоді, коли я ще не знала, що маю пам’ятати.

Я обійняв її. Тихо. Ніжно. Бо іноді слова не потрібні.

І в тій історії — написаній рукою дитини — було все: покоління, коріння, любов, що росте далі, ніж будь-яке дерево.

---