Читати книгу - "Холодний Яр"

Одізвався комсомолець, що досі слухав мовчки, мрійливо дивлячись на стелю:

— А нам на Соловки, як накидають японці з еропланів рушниць, як підем звідтіля на Москву, аж затріщить. Там же тепер друга Україна. Народу нашого — сила тьменна. Поженемо Сталіна у Дніпрі топити...

Було вже за північ. Дозорець давно кричав у визірку, щоб припинити співи й розмови. Та його резонно відсилали до чортової матері й ще дальше. Все таки «звіринець» помалу заспокоювався.

Потомлені в'язні засипляли. Йду і я на своє місце. Намагаюся заснути, та хіба заснеш, переварюючи в думках нові вражіння. Сусід храпів.

Обережно ступаючи між тілами по долівці, підійшов до мене не старий ще, хоч оброслий по самі очі бородою, чоловічина в селянській одежі. Як я розмовляв із чигиринськими комсомольцями, він мовчки лежав поруч і пильно вглядався в мене запалими вимученими очима. Пізніше відвернувся і не звертав вже уваги.

Добравшись до мене, нахилився і потягнув за ногу сонного Вітьку. Той зірвався і витріщив на нього своє єдине око.

— Чого тобі?!

Незнайомий простягнув йому щось завинуте у газету.

— На тобі, братішка, півбуханця хліба, кусок сала, десяток папірос і машеруй спати он там, на моє місце. Там тобі й мішок підстелений.

Не довіряючи ще, що йому не сниться, голодний Вітька вхопив дорогоцінний пакунок, кафтан, і поскакав на вказане місце. Незнайомий кинув на бетон свою свитку і ліг навзнак. Прислухавшись, чи спить другий сусід — повернувся до мене.

— Не упізнаєте, пане Залізняк?

— Ні. Та й я зовсім не Залізняк.

— Так-так. Важко пізнати... Змінився чоловік... Заріс ще до того... Оті хлопчаки — хоч не раз мене малими бачили, розмовляв не один зо мною тоді — тепер теж не впізнали. А я з ними у Черкасах довгенько сидів.

Вдивляюся у нового сусіда. Голос був знайомий, щей як знайомий...

— Так не упізнаєте... А миж з вами ще у Кам'янці разом були і в одній землянці зимували. Я - С... Тепер інакше називаюся. Обхоплюю його за шию.

— Друже! То ти живий! — Оповідай як там дальше, без мене вже, було?

— Всяко бувало. Двадцятьперший рік у боях проминув. Були щасливі й нещасливі. До Холодного Яру ще й Цвітковський з полком кінноти прийшов. Червоні свої частини проти нас стягнули. Попалили села. На зиму — знову ми в землянки зарилися, — не багато вже нас було, тай не легко вже було і з харчами. Якось перезимували. У двадцятьдругому на весну хотіли знов рух робити. Приїхав весною якийсь професор бородатий. Привіз листи від Петлюри й Тютюнника, документи, все як слід. Довгенько його перевіряли та приглядалися. Нарешті повірили, що дійсно наш. Знав геть чисто все, що за кордоном діялося, людей всіх знав. Старшина, що до нас від Тютюнника прийшов — сам вислухував його — каже — правильно, наш чоловік. Закомандував він нам, щоб зібрати усіх ватажків з околиці на нараду — порадитися, як повстання підняти. Петлюра, мовляв, у союзі з поляками — весною знов на Україну піде.

Повідомили усіх, щоб вночі у хаті на Буді зібралися. А там чекісти засідку зробили і чекали: як хто зайшов у темні сіни-мішок на голову, зв'язали і до комори. Господарів — раніше пов'язали.

Як накинулися на Загороднього, що зайшов з револьвером у руці — той вистрілив. Почув Левадний, що надходив лісом — кинув бомби. Хто був вже у лісі й почув — не пішов.

Підрізали нам тим сильно. Ватажків забрали... Не багато вже й лісовиків та бурлаків залишилося — і ті гинули один за одним. Найдовше бурлачили по лісах ми із Д. та отой, що його з рейду привезли. Здичавіли вже були зовсім. На деревах спали, не раз коріння або ворону без соли їли. Полювали за нами завзято — та й ми не одного на той світ відправили. Прапори оба на наших руках залишилися. Носили ми їх на грудях, в дуплах переховували.

Червоні вже у Мотриному манастирі совхоз почали робити. Черниць виарештували та розігнали. А з ними — всеж було лекше. Все коли-не-коли, якась до ліса хліба винесе та в умовленому місці залишить.

На зиму кажу хлопцям: — нема що! Треба в світ вибиратися. Не хотілося Холодного Яру покидати — ой не хотілося! Все надію колисали — а може дочекаємося чогось?! Та мусіли. Спакували прапори у випорожнену кулю гарматню, загвинтили і закопали в Холодному Яру. Троє нас тільки й знали де. Гриця вже розстріляли. Не за Холодний Яр — за іншу вже справу, цього року... Д... — поперед мене на Соловки пішов, а я оце попався і теж туди. Не відкрили нам Холодного Яру — за агітацію висилають. Хтозна — чи живі будем. Скажу ще хоч вам — де прапори заховані.

Нахилившись до мойого вуха С... зашепотів мені місце й приміти.

— Слухай но, друже... А як же останні — Хмара, Мамай, Кваша — що з ними?..

— Хмару в бою червона кіннота зарубала. При його боці згинула від шаблі й Катря. Бараніва, важко раненого — живим захопили — добили у Знам'янці на пероні. Левадний, ранений — бомбою себе підорвав, викосивши з Люїса півгрупи чекістів. Квашу — під Златополем убили — возили потім на страх по селах показувати. Вбили й Хоменка, Отаманенка... Семен Чучупака утік було з Мельників — на Черкащині потім священиком автокефальним був... До СВУ належав, — розстріляли цього року в Черкасах. Що з Олексою — не знаю, а Іван — у Києві вчився — арештували у потязі й скинули під колеса. Мамай — як припекло — утік із Плавнів до Катеринослава. Під своїм правдивим прізвищем, як Щириця, став професором історії в інституті освіти. Належав до СВУ, організував та виховував в національному дусі студентів. Викрили завдяки жінці... Хотів сина до себе забрати, щоб на борця виховати. Привезли до Черкас. Оце пару місяців тому, при мені на розстріл із камери забрали. Пішов старий спокійно. Попращався з