Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

генеральним сотником аж у Капулівку листа від самого Виговського. В ньому писалося: «Милостивий пане і зацний звитяжцю, полковнику Сірку! Не знати нам, кажемо те під сумлінням, чому Ти виїхав із Вінниці увосень не в Чигирин, як ми пропонували, а у Великий Луг. Звичайно, Великолузьке Запорожжя — важливе місце в Гетьманщині, бо воно перегородило орді Кучманську сакму через Берислав — Кизи-Кермен аж до Дністра, і Муравську — з Перекопу аж за Самару. Хан, дізнавшись, де Ти перебуваєш, відмінив похід орди за ясиром у всі гетьманські землі! Та якою б не була причина поводження в Тебе, чуємо себе у в одвіті, бо поневеж не зуміли довести Тобі наших дискретних минулорічних таємниць, а відтак вигнали Тебе з відродженої Тобою Вінниччини... Ми, уряд гетьманський, для усправедливлень знаймуємо Тебе, полковнику, що полки Вінницько-Кальницькі, чи й іні які, як твоїй особі бажано, будуть без замешкань передані нами в Твоє осібне регіментарство. Уповаєм, же Ти, милостивий пане, решпектуючи діла і чинники, в наш край надійшлі, вернешся до служби військової і панствової через Чигирин, а наші нестатечності і нецноти вибачиш!.. Отож чекаємо Твого вирішу по нашій упроші...

Гетьман України до повноліття отрока Юрія

рукою власною — Іван Виговський.

Дано в Чигирині, року божого 7166—1658, січня, 16 дня».

В Капулівці з приводу цього листа, писаного й не скрибами, а самим гетьманом «осібно», виникла сила-силенна всіляких розмов, відгадок, тлумачень, здогадів, роздумів, надто тоді, як гетьманів посланець, відмовившись затриматись, поїхав морозним пообідом назад до Чигирина з відповіддю Сірка. «Я недужий тепер, потребую відпочинку і прийняти шляхетних пропоз Твоїх, пане гетьмане, не маю можливості!.. Нестатечності і нецноти я вибачив, бо не маю ні заздрості, ні поваги та жадливості до станів...

Великий Луг, Капулівка, рукою власною — Сірко...

Того ж року, 26 дня».

— Йому, хоч який він,— сказав один на один Сіркові Дмитро Прихідько про Виговського,— можна буде простити все уже хоч би за те, що, видно, зуміє, хоч і дорогим коштом, вивести Гетьманщину на якесь рівніше місце,— нав'язував свою думку синові батько.— Не зважай на те, що домігся він собі влади самохопом, як кажеш, а братам, родині та свиті — маєтних станів ошуканням. Тимчасове те, сину, а земля і люд на ній — вічні, то хай маєтничають, а відтак — відстоюють край і люд свій! Так-так, сину, те буде оправдане і варте, як Бог дасть, і прощення, і підтримки,— обережно вбивав слабий Дмитро в здорового сина дотеперішні обур і образу, аж той дивувався зміні в собі.— Тепер, гадаю, сину, недовіра нашого поспольства до захланних сусідок мусить бути, зоднобіч, спаєм, а здругобіч — незмінним звичаєм, бо довіра домовам, віра в слова й запевнення, бажання нашого поспольства мирно жити із усіма захланцями, а тепер уже із одновірцями досі оберталися в найбільші наші лиха, кінчаючись, як відаєш, незмінно облудом, ошуканням і підступним шельмуванням, які вже і ти на своїй власній шкурі не одиножди переніс. Хай усправедливленням буде доля отих великомучеників-чільців, що наклали життям,— довбичив він, хоч і обережно, але старанно.

Тим часом на початку лютого, по Стрітенню і перед М'ясопусною, прийшов Сіркові через Січ лист від воєводи Яна Собеського з Варшави. Лист, властиво, був від синів, а Собеський приклав лише короткий супровід до нього, який завдав і Сіркові, і Дмитрові та «сходцям» чимало утіхи й клопоту, привівши до роздумів та здогадок. А писалося в синівських листах на добротному папері, що їм у пана воєводи дуже добре ведеться, що навчителі в них русини, що воєводу вони рідко бачать, але пані Марія, дворецький пан Лех, Томаш, Тадек та Ядзя із челяддю до них дуже прихильні. Правда, було дещо і неприємне, зокрема в Петровому листі, бо той сповіщав батька, що «Ромчик до смерті закохався в Ядзю, і про те знають і їх мосці, і обидва воєводичі та саме дівчисько, і дворецький, пан Лех, і навіть їх ексцеленція, ксьондз-духівник із вшисткими людцями палацовими»...

— В кого ж це він пішов такий, той Ромчик? — чи то дорікав, чи то хвалився Дмитрові Сірко по прочитанні Архипком Равою листа.— Католичка ж! Воєводівна! Сором один! — аж голос підсилював він.

— Мале, зелене, сину, то не зважай,— спокійно остуджував Дмитро сина.— Підросте — переміниться,— зітхав він, примовкнувши.— Ти, сину, не печися щастям, а думай над отими словами воєводи. Вони слушні і показові, хоч і запізнілі. Читай-но, Архипку, ще раз,— звертався він до Рави.

«...Близиться все до вельми важливої і великої зрухи та події, з яких і за якими витікає належна можливість і твоїй, мілосний пане, Україні досягти чогось цілком всегуманітарного, людського і рівноправового із іншими кращими поспольствами на нашій земній кулі.

Випадок цієї зрухи, бачу, дуже винятковий, гісторичний, бо мислю, що він буде і дуже важливим та вагомим, але не можу, пробач, при цьому промовчати і болючого для мене питання: чей же, мілосний пане, Польща і Литва передають вам не лише свою втому, а і європейську цивілізацію, хоч і при рештках варваризму, і не для того, щоб ви її подарували, хай і з малими вольностями, в ярмо монгольській сліпій Московії.

Помисли, те вже показується проявами в зачатках сьогоднішніх православних духівників та й викітців-посполитих як мирян, як її одновірців! Оте болить!.. Твій, милостивий порятівнику, боржник Ян...»

— Оце варте уваги, сину, оце морока з морок, гадаю,— аж пальцем тикав Дмитро, коли Архипко Рава дочитав.

Знову смалили люльки і повторювали, верталися навіть у постелях до вичитаного, переповідали цілою громадою, тлумачили оті воєводині натякання, і старий Дмитро уже був ладний радити Сіркові поїздку до Чигирина, як лиш трохи уляжуться морози, а капулівський сотник і отаман Панько Книш, підтриманий отцем Прокопом