Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

безпорадності й жахливої табірної одноманітності. Якось начальник табору Бахмайєр наказав перевести кілька сотень в'язнів на будівництво тунелю у каменоломні. На той час вже вчастилися повітряні удари авіації, і нашої, і союзників, тож гітлерівці закопували свої заводи в землю, ховали в скелях. На одну з таких будов погнали й мене. Каміння ми тягали на спині. Носили метрів за триста, та ще й угору. Не багато з нас витримувало там, падали люди з такою ношею, вмирали від перенапруження. В кого не було сили камінь підняти, того есесівці добивали кулями. Так і тяглися тижні.

Одного разу вишикували нас на апель-плаці, чую — називають мій номер. Виходжу з шеренги. І мені пришивають до грудей та до спини шматки парусини, на кожному — червоною фарбою виведено літеру «К». Став я ламати голову, що б це могло значити. «Комуніст»? Чи, може, якщо по-російськи, — «красный» або «красноармеец»? А мої товариші кидають у мій бік стривожені погляди, перешіптуються. Вже у бараці Октав Рабате відвів мене в куток. «Ось що, Професор, — це у мене така кличка була табірна, — ти поздирай ці ганчірки, тільки обережно, щоб сліду не лишилося, і викинь їх кудись подалі».

Поки що я нічого не розумію, на серці тривожно, однак до поради прислухався — друзі вже мають досвід, вони у Маутхаузені «старожили», їм, звичайно, видніше. Зідрав я ці літери до бісового батька. На ранковій перевірці стою, і душа в п'яти. Раптом есесівці помітять, що у мене вже немає нашивок, або якийсь негідник, щоб вислужитися, заявить. Тоді — кінець. Сам Бахмайєр, начальник табору, або його помічник Штрайтвізер, та й перший-ліпший солдат з табірної варти за порушення наказу живцем у крематорій потягнуть.

Однак все обійшлося. Начебто не помітили. Я тоді ще не знав, не знав напевно, лише починав здогадуватися, що у Маутхаузені, в цьому пеклі, існує підпільна антифашистська організація, якій не один в'язень життям своїм завдячував. Переконався в цьому пізніше, вже коли й самому довелося виконувати завдання інтернаціонального підпільного центру…

Та ось настав день, сімнадцяте квітня. Цього дня я ніколи не забуду… Надвечір, коли ми закінчували роботу, зненацька з'явився в каменоломнях Бахмайєр в оточенні охоронників. Помітно збуджений, у піднесеному настрої, з-під козирка кашкета зиркає на нас якось незвично, з посмішкою, такого раніше ніколи не помічалося. Завжди зиркав на табірників, як звір, а тут — посмішка… Ми очі ховаємо, ніхто з в'язнів не хоче стрічатися з ним поглядом, бо стріляв він з парабелума в людей просто так, заради розваги, вбивав першого-ліпшого, хто на очі потрапить йому. Всі ми відчули шкірою, затіває щось Бахмайєр, не з доброго дива зуби скалить. А він походив перед строєм, розмахуючи шкіряною рукавичкою, зупинився, через плече поглянув — перекладач відразу ж до нього підтюпцем… Бачимо, той самий перекладач, який по-російськи тямкує.

— Зараз вам покажуть мальовниче видовище! — почувся голос Бахмайєра. І в сутінках, що швидко насувалися на каменоломні, миттю спалахнуло яскраве світло двох прожекторів. Було видно, як вдень. — Дивіться уважно! Всі дивіться, втішайтеся!

Ми перезираємося, нам ще невтямки, до чого він… А за хвилину й побачили. З темряви у смугу світла посувалася якась сіра маса, наближалася до нас згустком тіней, оточена щільним кільцем есесівців. Ми всі завмерли. Мені й раніше доводилося бачити таке, від чого волосся на голові ставало дибки, однак видовища, що постало перед нами в ті хвилини у каменоломнях, неможливо змалювати словами. Ми всі були виснажені, вкрай знеможені, та навіть нам здалося, що люди, котрих гнали охоронники, це мерці, які підвелися з землі. Їхні тіла й обличчя немовби наскрізь просвічувалися променями прожекторів. Вкриті ранами, закривавлені, напівроздягнені люди рухалися повільно й нечутно, густим натовпом, обіймаючи й підтримуючи один одного. Кожен з них сам по собі не зміг би триматися на ногах, вони тільки тому й трималися, що були разом, неначе злилися в одне ціле. З їхніх плечей звисало лахміття. Придивившись, я побачив наші, радянські, гімнастерки…

— Хальт! — аж захлинувся від крику Бахмайєр, і люди-привиди зупинилися. Ми з жахом поглядали на них. Табірники рідко коли плакали. А тут плакав не один із нас. Неможливо було не плакати, тому що ми не могли кричати.

Бахмайєр повернувся до нас обличчям — він втішався власним голосом, що гучно лунав серед мертвої тиші.

— Дозвольте, панове, відрекомендувати вам… Всім добре видно? Прошу підійти ближче! Ще ближче. Ось так. Чи вам відомо, хто стоїть перед вами? Які красені, правда ж? Кожним можна замилуватися. Так от, оце вони і є, ті самі знамениті більшовицькі комісари, ге-ро-ї, котрими пи-ша-єть-ся Батьківщина! — він зареготав, крутнувся на підборах, зробив крок уперед. Повільно, кілька разів махнув рукавичкою, навмання затримуючи свій погляд. на кількох подертих гімнастерках. Есесівці миттю висмикнули з натовпу тих, на кого він вказав рукою.

— У крематорій!

Чотири мовчазні постаті, повиснувши на руках дебелих охоронників, зникли за смугою світла. Їх поволокли в темряву, в табір, туди, де між кухнею та лазнею куріли димом зловісні печі.

Полонені мовчали. І ми мовчали також.

— Я хочу вас запитати, — хизуючись перед згустком тіл у гімнастерках, Бахмайєр грався вийнятим з кобури пістолетом, підвищив голос, — чи вам подобалося бути червоними комісарами? Адже ви були задоволені вашими зірками на рукавах, вашими званнями? Мовчанка — ознака згоди… Гаразд! Якщо так, то, може, серед вас знайдеться зараз хоч би один, котрому не відібрало мову зі страху, і він нам скаже прилюдно вголос, що був комуністом і більшовицьким комісаром? Що? — Блазнюючи, Бахмайєр приклав долоню до вуха. — Не чую! Ви мовчите? Отож-бо! Тепер ви забули навіть, як слово «комуніст» вимовляється, я розумію, розумію…

Бунелик заплющив очі, його пальці стиснули край столу.

— І раптом з натовпу, освітленого прожекторами, повільно вийшов чоловік. У блакитнуватому холодному сяйві добре видно було його загрубіле вилицювате обличчя. Він, шкутильгаючи, наближався до Бахмайєра і не відводив від нього погляду примружених очей. Підійшов майже впритул до німця, похитнувся, однак устояв на ногах й сказав хрипло, окаючи, чітко вимовляючи кожне слово:

— Маєш бажання познайомитися? Що ж, давай… Я — Морозов Олександр Дмитрович, член Комуністичної