Читати книгу - "Вулиця Червоних Троянд"

Робітник із відсіченими пальцями правиці приніс від них із «Ардельт-верке» записку. Шредерс та його друзі зрозуміли її зміст: Василь Бунелик та Михайло Кисельов виконали завдання. Залишався останній етап операції — переправити добуті відомості про таємну зброю гітлерівців на Батьківщину. Биков, Шредерс і Шморгуи готувалися до цього. Але зв'язок із посланцями на «Ардельт-верке» обірвався…

Шредерс схопився, накинув пальто, вибіг на вулицю.

З Новосибірська до Львова того ж вечора полетіла телеграма. А через деякий час Василь Родіонович Бунелик обіймав Стефана Антоновича на львівському вокзалі. І не було кінця спогадам.

Шредерс провів у «воскреслого» друга цілий місяць. І про що б не говорили вони, перед очима стояв Михайло Васильович Кисельов.

Минуло ще два роки.

Думки про долю інженера не давали Бунеликові спокою. А може?..

Влітку, одержавши відпустку в школі-інтернаті, де він працював учителем, Василь Родіонович поїхав до Києва. Походив знайомими вулицями, побував на колишній Сінній площі. Почав пригадувати, як випадково зустрілися в заповненому арештованими шкільному коридорі з Кисельовим, як вони стояли біля шафи. Кисельов говорив тоді… Він же назвав тоді номер будинку, з другого поверху якого стрибнув уночі! Невже не згадається та розмова, невже?.. Бунелик напружував пам'ять. І раптом наче ще раз почув з уст інженера і номер дому, і назву провулка. Майже бігцем кинувся вниз, до Дніпра.

Старий будинок стояв у затінку дерев. Сивий дідусь сидів на ґанку, грів проти сонця ноги, взуті у валянки.

— Щось шукаєш, синку?

— Так собі, ходжу, дивлюся… Давно живете тут?

Старий мешкав у будинку з дитинства. Багато років працював двірником, тенор на пенсії. Почувши про одного з мешканців другого поверху, дід пожвавішав. Він пам'ятав того чоловіка. Суворий такий, мовчазний. А потім дідусь сказав таке, від чого Бунелик стрепенувся. Той самий мешканець із другого поверху, якого колись арештовували німці, одразу ж по війні заходив до двірника. Він і адресу свою залишив, просив дати її, якщо хтось питатиме про нього. Та води з того часу чимало збігло, давно вже загубилася та адреса…

Безліч листів і телеграм відправив Василь Родіонович у всі кінці Союзу, повернувшись до Львова. Надсилав запити в далекі й близькі міста, на заводи, новобудови, в установи та організації. Звертався до знайомих і незнайомих людей. І передчуття не зрадило його: Михайло Васильович Кисельов відгукнувся з Білорусії, з Мінського автозаводу, де, виявляється, давно працював конструктором. Слідом за своєю телеграмою Кисельов сам приїхав у Львів.

Так відбулася ще одна незвичайна зустріч.

… Коли вже було переговорено про все, а за вікном посвітліло небо, Бунелик запитав Кисельова:

— Скажи хоч тепер, Михайле, яку зброю виготовляли німці на «Ардельт-верке»?

Кисельов спохмурнів, тінь лягла на його посічене зморшками обличчя.

— Там виготовляли деталі реактивних двигунів для літаків-снарядів ФАУ-І. Для тих летючих торпед, якими згодом гітлерівці руйнували Лондон.

Він розповідав весь вечір, часом замислюючись, немов шукав у закутках пам'яті те, що вже згладилося невмолимим тягарем років. І розсуваючи завісу минулого, переді мною розгорталася незвичайна історія про те, як в роки війни двоє радянських людей, інженер і педагог, а також третій — німець, добували фотокопії деталей та вузлів таємної зброї гітлерівців…

Василь Родіонович Бунелик — а моїм співбесідником був він — сховав у шухляду фотографію Михайла Кисельова, звів на мене твердий погляд очей, яких я так і не бачив усміхненими, й сказав:

— Сам по собі епізод з фотокопіями деталей двигуна ФАУ-1, мабуть, так би й залишився в моєму житті всього лише епізодом, коли б не мав продовження. Річ у тому, що після «Ардельт-верке» був Маутхаузеи, а там… Словом, хочу розповісти вам про одного чоловіка. Коли я згадую його, то все, що довелося пережити в Сілезії, здається маленькою крихіткою, порошинкою, не більше. Кажу вам правду: так, я про цю людину думаю щодня, ось вже понад двадцять п'ять років. Іду на роботу — думаю, в кінотеатрі сиджу — думаю, книжку читаю — думаю… Хочу, щоб ви зрозуміли… тоді ви теж будете думати про нього. Вам не даватиме спокою, який він на зріст, які у такої людини можуть бути очі, який голос… Повірте, я не перебільшую. А втім, послухайте, як все було.

— Мабуть, не слід вдаватися до подробиць, коли йдеться про концентраційний табір Маутхаузен. Про такі місця багато вже сказано і написано. Голод, знущання, крематорій, есесівці, вівчарки, страшні досліди на людях, смерть…

З Михайлом Кисельовим мене скоро розлучили. Опинився я серед незнайомою люду в цьому самому проклятому Маутхаузені. Ув'язнені там, вважайте, з усієї Європи: росіяни, українці, чехи, французи, німці, югослави, поляки, іспанці. Бачив і англійців, з військовополонених. Осібно трималися. Посилки через Червоний Хрест частіше, ніж французи, отримували. Взагалі-то їм також не солодко жилося, однак з нашим життям не порівняти…

Спочатку придивлявся я до сусідів по блоку, вони — до мене. Згодом познайомилися ближче. Група у нас своя створилася, справжній Інтернаціонал, і всі з червоними «вінкелями» — нашивками. Октав Рабате, французький комуніст, командир макі. Після війни він працював у редакції «Юманіте», нещодавно помер… Гануш Карел, вчений з Праги, теж комуніст. Югослав Любіша, партизан.

Перші дні здавалися довгими, як роки. Страшно мені було і сумно від власного безсилля, від почуття