Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

— Кури, — сказала за спиною тітка. — Я вже зараз піду.

Запалив сірника і з задоволенням напився диму. Тоді випустив голубу хмарку в розчинене вікно, барва того диму була така ж, як і в того, що стелився по землі в саду.

— До речі, Настя теж покурює, — сказала за спиною тітка Броня. — А твоя улюблена Марія, якій так віриш, скоро стане алкоголічкою, або ж алкоголічкою закінчить.

— Я знаю! — мовив він, випускаючи нову хвилю диму. Здається, все в домі знову ставало на свої місця; тітка Броня отямилася, дур у неї з голови виплив, як оцей дим з його рота.

— Олька з Лєнкою всі свої гроші тратять на солодке. Помітив, обидві вже такі, як бочки? За собою не дивляться, тільки ото жеруть і жеруть. Жінка не повинна переставати за собою стежити… Твій тютюн непогано пахне.

— Капіталістичний, — сказав Станіслав.

— Да в ніх там господствующому сословію всьо єсть. А бєднота з голода дохнєт…

— Небагато бачив там умерлих з голоду.

— Прачут, — сказала впевнено тітка Броня. — А знаєш, до чого це я додумалася?

Він випустив хмарку диму і всміхнувся.

— Наша Людка — симулянтка. Нічого вона собі не ламає, і ніяких хвороб у неї нема, а — ліками себе глушить для удовольствія. Ти їй ніяких лікарств не привозь, бо вона вже наркоманка від цих лікарств.

— Знаю, — мовив він, п’ючи дим.

— Знаєш, а всіх нас развращаїш? Зачем? Настє сигарети возіш, Маньке — бутилку дал, Людкє — лікарства. Зачем?

— Щоб кожна була така, як є, — сказав він. — Вам, тьотю, привіз косметику, — він знову з насолодою випустив дим.

— Вони сміються з мене, бо я дивлюся за собою. Жєнщина должна ухаживать за собой! Ілі нєт?

— Звичайно! — сказав Станіслав, — Через це вам косметику й привіз.

— Так почєму нас развращаєш?

— Догодити хочу, — сказав просто.

— Думаєш, жінкам можна догодити? — за спиною почувся якийсь іржавий сміх. — Ти не знаєш жєнщин!

— Знаю! — сказав, випускаючи дим.

— Тому й живеш бобилем? Можеш оборачиваця.

Він повернувся. На стільці сиділа точнісінько така тітка Броня, якою була, ввійшовши сюди. В кімнату наливалося сонце, і в цьому світлі її обличчя ще більше подобало на машкару міма. На вустах лежала подоба всмішки, «мімічної», як визначив він, а в глибині очей запалювалися червоні виграви.

— Все гаразд, тьотю? — спитав він.

— Ти страшний чєловєк, Стасік! — сказала тітка й підвелася.

— Знаю, — сказав він повільно і м’яко всміхнувся. — Це через те, тьотю, що я вас люблю. Усіх однаково, і не тільки я вам потрібний, а й ви мені.

Але від зустрічі з тіткою Бронею він утомився. Взагалі останнім часом швидше втомлювався, а коли йшлося про ідеології, політику, режими з усіма їхніми аксесуарами — це його вбивало. Не читав газет і не дивився по телевізору новин, бо при цьому обіймала його тиха нудьга, й хоч сколочений і збожеволілий від політики та ідеологій світ і котив на нього брудні свої, скаламучені хвилі, намагався в них не потрапляти, уникаючи по змозі. Не завжди це вдавалося, тоді ставав витолочений і порожній, як оце зараз.

Перепочинок мав короткий: доки тітка Броня спуститься зі сходів і це почує зі своєї кімнати тітка Віра, а може, тітка Броня їй постукає, сповіщаючи, що настала її черга; Віра затримається на кілька хвилин, щоб зирнути в дзеркало і перевірити, чи все в неї до ладу, а тоді рушить під сходи й собі — на це піде не більше семи хвилин. Тому він дозволив собі лягти на ліжко, міцно приплющившись, і побути в стані повного спокою, близького до прострації, ні про що не думаючи, не згадуючи і не відчуваючи. Але коли це вчинив, до нього прийшла якась темна музика — це був Вагнер з його урочистим апотеозом тьми, яку він тлумачив як силу і світло і яка від того тьмою не переставала бути, адже всяка закута в риштунки, безлика й неспинна сила суперечна милосердю та любові, бо милосердя та любов — категорія кволості, не сили. Через це музика пливла на нього, ніби простягалася одягнута в сталеву рукавицю рука, що зчавлювала і розтирала стебло квітки з ясним пелюстям і з метеликом, який на неї в цей час усівся; і метелик, і квітка розтерлися в порох, бо краса і сила — це речі більше взаємозаперечні, ніж з’єднані, перше нищить друге, незважаючи на свою тлінність і короткочасність у бутті, а друге нищить перше, бо сила тільки в нищенні може достатньо й належно проявитися. І в його уяві знову виріс отой горилоподібний із нічного поїзда, голий і білий тілом, який привалився на вагонній полиці до тендітної жіночки, грубо мацав її величезними лаписьками і бурмотів: «Тіхо мнє будь!» І жіноча плоть під тими залізними лаписьками безсило здригалася й нівечилась. І він, Станіслав, жрець краси й музики, і той чоловік, що сидів через перехід на бічному сидінні і мовчки за всім спостерігав, не знайшли в себе мужності припинити ту брутальність, а все тому, що вони не були зі світу сили, а зі світу короткотривалої краси. Тут же, в цьому розбурханому царстві жінок, які вже ніколи не принесуть у світ плоду, він мусив ставати лишень улагіднювачем, мирителем, а коли випала потреба рішуче виявити свою волю (при розмові з тіткою Бронею), виявилося, що носієм кволості була не вона, а він, — ось чому так утомився й вичерпався. Але знав і іншу рацію: приїжджає сюди не так з обов’язку чи з сентименту, щоб у черговий раз повернути в душу цей сад і дім, родинне гніздо,