Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

між тіткою Марією та Бронею велась ідеологічна війна, перша була ворогом режиму, а друга його гарячим прихильником. Очевидно, тому тітка Броня розкладала свою мову на два пласти: побутовий, тоді вона говорила українською, як і всі тітки, і, за її висловом, «високіх матерій», коли висловлювала вірнопідданчі філіппіки режиму, згадувала чоловіка чи говорила на політичні теми, — тоді балакала російською. Коли повірити тітці Марії, чоловік тітки Броні, звався він Вікентій, мав немалу сексуальну потугу, але нащадка від тітки Броні не залишив — це тому, казала їдко тітка Марія, що вона занадто прокомсомолилась, а через це все жіноче в її нутрі стало бляшане.

— Вибач, що я такі речі кажу, — вістила Станіславові тітка Марія, — але та бляха цілком переїлася іржею.

Тітка Марія була їдка й пересадно люта лише тоді, коли йшлося про режим, який забрав у неї і знищив, як вона казала і як було насправді, «все моє дороге», отож інформація її щодо тітки Броні не могла бути об’єктивна.

— Нєт, ти только подумай, — сказала тітка Броня. — Настасія — жена врага народа, Марія — ето же злєйший враг совєцкой власті, от Ольгі і Єлєни я нікада не слишала хорошего слова о партіі і правітєльствє, Людміла — заражена релігієй, етім опіумом народа, а Вєрка… ну Вєрка єдінствєнная боліє-мєнєє. І знаєш, що я тобі скажу: те, що ви говорили з Настасією на кухні, мені не секрет. Вони палили з Марією антісовецкіє прокламації і пропагандівниє матеріали, і, прєдстав, я сєбє мєста не находжу, що я тоді промовчала, а не заявіла, куда слєдуєт. Меня ето убіваєт, просто убіваєт, і я хочу порадитися з тобою, как с чілавєком, которому совєцкая власть так много дала, і ти должєн бить єй благодарний. Ти же члєн партії?

— Ні, тьотю, — сказав Станіслав. — Я музикант, і мені ніякі партії не потрібні.

— Мені не сподобалося те, що сказав, — похмуро зауважила тітка Броня. — Я счітаю, шо Марія і єйо мужєньок заслужено понеслі наказаніє. І вопще єйо нельзя било освобождать, как злєйшего врага. Почув би ти, шо она говорит о совєцкой власті! Ето же ужас! Моя совєсть нє позволяет молчать…

— Отже, маєте намір, — сказав не зовсім добрим голосом Станіслав, — написати на неї доноса.

— Не доноса, а ісполніть свой гражданскій долг. І не тільки на неї, я їх всєх би засаділа, кромє Вєркі. Знаєш, вона зустрілася з таким хорошим чоловіком, а оні, зарази, ету чудєсную связь разбілі, он, відітє, в органах служил. Об етом я і хотєла с тобой посовєтоваться.

— Можна при вас закурити, тьотю? — спитав Станіслав, він був заскочений і почав хвилюватися.

— Нєт! — різко сказала тітка Броня. — Не терплю диму!

Станіслав узяв до рота незапалену люльку і почав її смоктати. Зірвався на ноги й ходив кімнатою. Тітка Броня спокійно стежила за ним кролячими очками, в яких вряди-годи спалахували червоні відливи.

— Давайте, тьотю, не будемо гарячкувати, — сказав він. — Кожна людина має право на свої погляди, і я вас ні в чому переконувати не буду. Але подумаймо, що було б, коли той донос написали б…

— Не донос, а я хочу ісполніть гражданскій долг, — рівно сказала тітка.

— Хай буде так. Марію ви можете засадити ще раз, бо вони не милують тих, що побували в їхніх руках. Що б вийшло? З цього дому мали б піти, бо всі від вас відреклися б. Жили б десь на квартирі, платили великі гроші, самі б себе одягали та обходили, і вам би цього ніколи ніхто з нас не вибачив би. Ні я, ні тітки. Підходить це вам?

— Чому б мала звідси піти?

— Бо існують моральні закони, тьотю, які годі переступати і які не можна забувати. Невже ви цього не розумієте? — він зупинився навпроти неї.

— І я маю все це терпіти?

— Так, тьотю! Можете одна на одну наговорювати, сваритися, битися, чинити одна одній маленькі капості, але ми, тьотю, одна родина. Власне, уламки родини, яку розтрощило життя, час і ваш улюблений режим. І доки триматимемося купи, ми жити ще спроможні, а коли розсипемся, розіб’ємося, розповземося — всім нам кінець! Бо ми тоді, тьотю, станемо людьми без даху над головою і самотні, збагніть це! Родина — це єдине, що в нас залишилось!

І тітка Броня раптом зів’яла. Плечі її опустились, обличчя погасло (хоч як може погаснути бліда маска?), а руки, що тримали пакунка, затремтіли.

— Але ж, Стасику, нічого такого я ще не зробила, — сказала вона придушено. — Я хотіла тільки з тобою порадитись. Я всьо-такі жєна совєцкого офіцера, которий умер смєртю храбрих за родіну.

— А не вбив його товариш біля своєї жінки? — спитав Станіслав.

— Ето враньйо! — крикнула раптом тітка Броня. — Ето тєбє Манька наврала!

— Давайте, тьоть, не гратимемо у піжмурки, — сказав Станіслав. — Це ж знають усі…

— Нєправда, нєправда! — закричала тітка Броня. — Враньйо ето, гнусноє враньйо!

І в неї з очей раптом потекли сльози, роз’їдаючи туш на віях і білила на щоках. І потекли по тому напомадженому обличчі чорні з червоним і білим сльози, виїдаючи брудні рівчаки. Тоді Станіслав раптом підійшов до неї і притулив до себе фіолетову голову. Тітка Броня заридала ще дужче.

— Заспокойтесь, тьотю, — сказав Станіслав, гладячи їй голову. — Всі ми не янголи, але в нас, тьоть, ще не зникла одне до одного любов. І зруйнувати її ми не маємо права. Чуєте, тьотю?

— Да, — глухо сказала крізь схлипи тітка Броня. — Я ж тільки прийшла порадитися з тобою.

— От ми й порадилися, тьотю, — м’яко сказав Станіслав і відійшов од неї'. — Заспокойтеся, впорядкуйте себе і вважайте, що між нами ніякої неприємної розмови не було.

— Відвернись! — наказала тітка. — Я должна накрасіца!

Підійшов до вікна. Дощ уже перестав, і на мокрій зелені знову грало сонце, земля в