Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

що троє переможців з кожного класу прочитають свої твори вголос на загальношкільних зборах, призначених на другу половину дня у п’ятницю, а коли Фергюсон зиркнув на Емі, яка сиділа перед ним у наступному ряду на дві парти праворуч, і його погляд торкнувся її спини якраз поміж лопаток, то, на його радісний подив, вона миттєво обернулася й поглянула на нього, неначе відчувши дотик його очей. Іще більше звеселило Фергюсона те, що коли їхні погляди зустрілися, Емі скорчила гримаску й показала йому язика, мовляв, «Тьху на тебе, Арчі, ти ж знаєш, що це я мала здобути перше місце і ти це чудово знаєш», а коли Фергюсон посміхнувся й знизав плечима, мовляв, знаю, але нічим зарадити не можу, гримаска Емі перетворилася на посмішку, і вона, не в змозі стримати сміх, який накопичився у неї в горлі, кумедно пирснула, при чому пирснула так несподівано голосно, що місіс Болдвін перервала свою промову й спитала:

– З тобою все гаразд, Емі?

– Так, все в нормі, місіс Болдвін, – відказала Емі. – То у мене відрижка. Знаю, що це не личить молодій дівчині, але я не могла стриматися. Вибачте, будь ласка.

Люди часто казали Фергюсону, що життя – воно як книга, як історія, що починається зі сторінки першої й триває, допоки герой не помре на сторінці двісті четвертій чи дев’ятсот двадцять шостій, але тепер, коли майбутнє, яке він собі уявляв, почало мінятися, стало мінятися і його розуміння часу. Він збагнув, що час рухається як вперед, так і назад, а через те, що історії в книжках рухалися лише вперед, порівняння життя з книгою не мало сенсу. Якщо вже й порівнювати життя з чимось, то воно було більш подібним до структури бульварної газети, де визначні події на кшталт початку війни або гангстерського вбивства подавалися на першій сторінці, а події менш значущі – на сторінках наступних, але на останній сторінці також була своя велика новина з тривіального, але привабливого спортивного світу, і ці статті про спорт часто читалися в першу чергу, а сама газета – ззаду наперед, а не навпаки, як, скажімо, газети на івриті чи японською, а коли читач поволі пробирався до середини й натрапляв там на нічийне поле тематичних об’яв, які не становили для нього інтересу (якщо, звісно, той читач не давав уроки гри на тромбоні чи не продавав старого велосипеда), то він перестрибував через ці сторінки й опинявся на цікавій і важливій території кіноафіш, театральних оглядів, колонок порад від Енн Ландерс[11], редакційних статей, а звідки вже й до перших сторінок було недалеко – саме так і читав газети Фергюсон, будучи великим фанатом спорту. Час рухався в двох напрямах, бо кожен крок до майбутнього ніс із собою спогади про минуле, і хоча Фергюсону іще не виповнилося п’ятнадцять, він накопичив достатньо спогадів, аби знати, що світ довкола нього безперервно формувався світом всередині нього, так само, як і досвід спілкування зі світом у кожної людини формувався її власними спогадами, і хоча всі люди пов’язані між собою спільним простором, в якому вони існують, їхні подорожі в часі є різними, а це означає, що кожен живе у світі трохи інакшому від світу іншого індивіда. Тому питання стояло таким чином: В якому світі Фергюсон жив зараз, і як цей світ змінився по відношенню до нього?

По-перше, він більше не збирався стати лікарем. Останні два роки він мешкав у далекому майбутньому, у світі шляхетної самопожертви та неустанної доброчинності, він був людиною абсолютно несхожою на рідного батька і працював не задля грошей та придбання розкішного світло-зеленого «кадилака», а заради блага усього людства, він був лікарем, який доглядав людей бідних пригноблених, він відкривав нові лікарні в жахливих міських нетрях, подорожував до Африки, де працював у наметових шпиталях під час епідемій холери та кривавих громадянських війн, він був героїчною постаттю для тих, хто на нього покладався, людиною честі, святим, сповненим співчуття та мужності, але потім прийшов тверезомислячий Ной Маркс і обрушив всі ці романтичні лаштунки неземних галюцинацій, які насправді були плодом тупоголових голлівудських фільмів про шляхетних лікарів та не менш тупоголових і сентиментальних лікарських романів; то було штучно навіяне бачення свого майбутнього покликання, яке Фергюсон знайшов не в самому собі, а завжди бачив неначе зі сторони, немовби спостерігаючи за грою актора у чорно-білому фільмі 1930-х років: шляхетний лікар зі своєю вродливою дружиною-медсестрою пурхає у кадрі під задушевну музику, яка чується на задньому плані; той уявний лікар завжди був не реальним Фергюсоном з його складним та часто болісним внутрішнім життям, а механічним іграшковим персонажем, народженим з бажання витворити для себе героїчну долю, яка стане свідченням того, що він і лише він один буде кращим за будь-кого на цій землі, але тепер, коли Ной продемонстрував йому, як жахливо він обманював себе, Фергюсону стало страшенно соромно за те, що він змарнував так багато часу, плекаючи свої дитячі мрії.

Але водночас Ной помилявся, гадаючи, що Фергюсон мав цікавість до професії літератора. Так, читання романів дійсно було одним з тих фундаментальних задоволень, які він отримував від життя, так, хтось мав ті романи писати, щоби люди те задоволення отримували, але в тім, що стосувалося Фергюсона, ані читання, ані писання не вбачалося ним як діяльність героїчна, тому в той момент своєї подорожі до змужніння єдиною амбіцією Фергюсона щодо майбутнього було, за висловом його улюбленого письменника, стати «головним героєм власного життя». До того часу він вже встиг прочитати другий роман Діккенса, всі 814 сторінок звивистої й нуднуватої розповіді про вигадане життя улюбленої дитини автора, цілковито поглинутих під час двотижневих Різдвяних канікул, і тепер, коли цей марафонський читацький забіг скінчився, Фергюсон виявив, що має певні розбіжності зі своїм фантомним компаньйоном минулого року, Холденом Колфілдом, який презирливо відгукнувся про Діккенса у своєму побіжному коментарі щодо «туфти в дусі Девіда Копперфільда» вже на першій сторінці повісті «Над прірвою у житі»; тепер у свідомості Фергюсона книги почали розмовляти між собою, і хоч яким би хорошим письменником Дж. Д. Селінджер не був, він був не вартий того, щоби чистити Чарльзу Діккенсу черевики, тим паче, коли тими черевиками були двійко кремезних парубків на ім’я Хенк та Френк. Так, двох думок тут не могло бути: читання художньої літератури – це велика насолода, написання художньої літератури – це також велика насолода (змішана з гнівом, болем та боротьбою, але все одно насолода, бо задоволення від написання вдалого речення – особливо коли воно