Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Фергюсон побачив, як Ленні рвонув до бічних дверей. Оскільки з усіх гравців Вест-Оранджу він стояв найдальше від дверей, Фергюсон стартував раніше за решту, побіг тої ж миті, коли побачив, як м’яч прослизнув крізь кільце, побіг, навіть не зупинившись привітати Шефера і відсвяткувати перемогу, бо Ленні недарма відчував назріваюче лихо, і тепер, коли в Ньюарка на останній секунді забрали перемогу, публіка на трибунах сказилися од люті. Спершу почувся загальний зойк колективного шоку близько сотні людей, чий розум був затьмарений виглядом отого дешевого дерев’яного щита, в чий кошик влетів фатальний м’яч, а через мить юрма мало не в повному складі висипала на майданчик, волаючи від гніву й невіри, то була армія тринадцяти-, чотирнадцяти- й п’ятнадцятирічних хлопців, п’ятдесят чорношкірих хлопців, готових розірвати на шматки півдюжини білих хлопців за таке неподобство, скоєне проти них, за таку несправедливість, тож Фергюсон несучись через майданчик, на кілька секунд відчув реальну загрозу, по-справжньому злякавшись, що осатанілий натовп наздожене його й зіб’є на підлогу, але йому вдалося проскочити крізь щільний лабіринт із людських тіл, обійшовшись лише одним випадковим ударом в праву руку, ударом, який болів іще декілька годин – але ось він уже надворі й мчить до мікроавтобусу Ленні крізь холодне повітря того похмурого січневого ранку.

Отак і скінчився той мініатюрний расовий бунт, який майже стався, але так і не стався. Протягом всієї поїздки додому решта хлопців, охоплені напливом веселого й нервозного ентузіазму, радісно гукали й веселилися, знову й знову переживаючи оті останні десять секунд гри, вітаючи один одного з тим, що їм вдалося втекти від розлюченого мстивого натовпу, беручі жартівливі інтерв’ю в безперервно усміхненого Шефера, який і досі не вірив у свою вдачу, вони так багато й так заповзято сміялися, що, схоже, сміхом густо просякло й саме повітря в мікроавтобусі, але Фергюсон в тому весіллі участі не брав, не міг брати, бо йому було зовсім не смішно, хоча отой фінальний кидок Шефера був найсмішнішою та найнеймовірнішою річчю, яку йому доводилося бачити за все своє життя, але сама гра була для нього зруйнованою тим, що сталося після гри, до того ж, місце, куди вцілив удар, і досі боліло, а причина, через яку він той удар отримав, боліла іще більше, аніж сам біль, який і досі пульсував у його передпліччі.

Ленні був іще одним чоловіком в мікроавтобусі, який не сміявся, був єдиним, окрім Фергюсона, хто розумів зловісні причини того, що трапилося в спортзалі, і вперше за увесь сезон дорікнув хлопцям за їхню недбалу й невмілу гру, відкинувши дальній кидок Шефера як чисту випадковість і запитавши у них, чому вони не виграли у цієї посередньої команди з розривом в двадцять очок. Решта сприйняли слова тренера як ознаку роздратованості, але Фергюсон збагнув, що Ленні був не злий, а засмучений, або переляканий, або занепалий духом, або ж все підряд, і що результат гри не мав ніякого значення в світлі тієї огидної сцени, яка розігралася після самої гри.

То було вперше, коли Фергюсон став свідком того, як юрба перетворюється на оскаженілий натовп, і хоч як би важко йому не було усвідомлювати це, того ранку він отримав незаперечний урок: інколи натовп становиться виразником прихованої правди, яку жоден з того натовпу не наважився б висловити наодинці, в даному випадку ця правда полягала в тій відразі та навіть ненависті, яку багато чорношкірих відчували по відношенню до білих, ненависті, котра була не слабшою за ненависть, яку відчували багато білих по відношенню до чорношкірих, і Фергюсон, який останні дні своїх різдвяних канікул провів за написанням свого твору про Джекі Робінсона й про потребу тотальної інтеграції чорних в кожен аспект американського життя, не міг не відчувати смутку, переляку й зневіри від того, що трапилося того ранку в Ньюарку, п’ятнадцятеро років потому, як Джекі Робінсон зіграв свою першу гру за команду «Бруклін Доджерс».

А в понеділок, через два тижні після тої суботньої гри в Ньюарку, місіс Болдвін, стоячи перед всім дев’ятим класом на уроці англійської літератури, оголосила, що есе Фергюсона здобуло перше місце в конкурсі на кращий твір. Друге місце посіла Емі Шнайдерман «за свій панегірик Еммі Голдман»; місіс Болдвін сказала, що дуже пишається ними обома, що перші два місця здобули представники одного класу, саме її класу, що дев’ятих класів у всій школі було тринадцять, але іще жодного разу протягом її викладацької роботи в середній школі міста Мейплвуд їй не випадала честь мати в своєму класі двох переможців щорічного конкурсу на кращий твір.

«Місіс Болдвін – молодчага», подумав Фергюсон, дивлячись на свою літературну Немезиду, яка, захлинаючись від захвату, вихваляла два переможних твори так, наче написала їх сама, але хоч як би він не радів, що став переможцем з трьохсот п’ятдесяти учасників, йому було ясно, що ця перемога не мала особливого значення, і не лише тому, що те, що місіс Болдвін вважала гарним, неодмінно мало бути поганим, а ще й тому, що після скандалу в Ньюарку він почав критично ставитися до власного есе, усвідомивши, що написане в ньому було надто оптимістичним та наївним, щоби сприйматися всерйоз у реальному світі, що хоча Джекі Робінсон і заслуговував на всю ту похвалу, яку висловив йому Фрегюсон, десегрегація бейсболу була лише карликовим кроком в значно масштабнішій боротьбі, яка триватиме іще багато років, можливо, значно більше, аніж судилося прожити Фергюсону, можливо, іще років зо сто, а то й двісті, і що у порівнянні з його вихолощеним та ідеалістичним портретом трансформованої Америки твір Емі про Емму Голдман був значно кращим, і не лише краще написаним, а й краще продуманим та водночас витонченішим і пристраснішим, а єдиною причиною через яку цей твір не визнали переможцем було те, що школа просто не могла віддати пальму першості есе про революціонерку-анархістку, яку за визначенням слід було вважати антиамериканською американкою, особою настільки радикальною та небезпечною для американського способу життя, що її депортували з її власної країни.

Місіс Болдвін і досі дудніла перед класом про те,