Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

– Можливо. Але мені доведеться поїхати з ними.

– Тоді через тиждень, гаразд?

Фергюсон, який в ту мить вже вдягав туфлі, ледь чутно промимрив щось на кшталт «Угу».

– Ти що, більше не прийдеш?

Енді сів у ліжку й скрикнув що було сили:

– Ти що, більше не прийдеш?

– Чому ти так вирішив?

– Ах ти ж сучий сину! – заволав Енді. – Я відкрив тобі своє серце, а ти мені, падлюко, навіть слова доброго не сказав!

– А що я мав тобі сказати?

Фергюсон застебнув блискавку на своїй демісезонній куртці і рушив до дверей.

– Іди ти в сраку, Арчі. Сподіваюся, ти перечепишся на сходах і вб’єшся.

Фергюсон вийшов з квартири і спустився сходами вниз.

Він не вбився.

А натомість подався додому, увійшов до своєї кімнати, ліг на ліжко й пролежав на ньому години зо дві, витріщаючись в стелю.

3.4

В першу суботу 1962 року, три дні потому, як Фергюсон здав свій твір обсягом дев’ятсот слів про Джекі Робінсона, він та шестеро гравців з його баскетбольної команди Асоціації Єврейської Молоді вирушили зі своєї спортивної бази у Вест-Оранджі до спортзалу в Ньюарку на ранкову гру проти команди Асоціації Християнської Молоді з району Сентрал Ворд. На тому майданчику були заплановані іще дві гри поспіль, котрі мали відбутися відразу ж після їхньої гри, тому трибуни були заповнені гравцями чотирьох інших команд, а також їхніми родичами та друзями, вже не кажучи про родичів та друзів гравців тої команди, проти якої Фергюсон з товаришами мав виступити в першій третині цього потрійного змагання, тож в результаті набрався натовп у вісімдесят-дев’яносто людей завбільшки. За винятком семи білих хлопців з Асоціації Єврейської Молоді та їхнього тренера, шкільного вчителя математики на ім’я Ленні Мільштейн, всі решта в спортзалі були чорношкірими. В цьому не було нічого незвичного, оскільки хлопці з Вест-Оранджу часто грали проти цілковито чорних команд в своїй Юнацькій лізі округу Ессекс, але незвичною того ранку в Ньюарку була чисельність натовпу – близько сотні людей замість звичних десяти-дванадцяти. Схоже, спершу ніхто не звертав особливої уваги на те, що відбувалося на майданчику, але коли гра скінчилася внічию й довелося призначати додатковий час, публіка, яка приїхала на дві інші гри, почала нервувати. Наскільки міг судити Фергюсон, натовпу було байдуже, яка з команд виграє чи програє – їм просто хотілося, щоби перша гра скінчилася якомога швидше, щоби дві наступні гри мали змогу розпочатися – але коли п’ятихвилинний додатковий час також завершився нічиєю, настрій юрми змінився з нервозності на збудженість. Так, публіка прагнула, щоби незграбні підлітки якомога швидше очистили майданчик, але якщо якась команда й мала насамкінець перемогти, то це, на думку глядачів, мала бути команда хлопців з Ньюарку. Це мала бути їхня перемога над хлопцями з передмістя, перемога хлопців-християн над хлопцями-євреями, чорних хлопців над хлопцями білими. Цілком природно, сказав собі Фергюсон на початку другого додаткового періоду, цілком природно, що ці люди вболівають за своїх, місцевих, цілком природно, що вони гукають з трибун під час такої напруженої гри, цілком природно для вболівальників ображати гравців приїжджої команди. Але третій додатковий період знову скінчився внічию – і раптом все довкола наче вогнем запалало: маленький занехаяний спортзал в центрі Ньюарку спалахнув криками, і другорядний баскетбольний матч між чотирнадцятирічними хлопцями враз перетворився на символічне й принципове протистояння між «нами та чужинцями».

Обидві команди грали погано, обидві команди в дев’яти випадках з десяти не потрапляли м’ячем у кошик і марнували третину своїх пасів, обидві команди були виснажені, й шум трибун сильно їх відволікав, обидві команди щосили намагалися перемогти, але грали так, неначе хотіли програти. Натовп одностайно підтримував одну команду: тупаючи й схвально ревучи кожного разу, коли гравець з Ньюарку виборював перемогу під щитом чи переривав пас, і глузливо улюлюкаючи щоразу, коли гравець з Вест-Оранджу робив невдалий кидок або пас; кожного разу, коли Ньюаркці влучали в кошик, публіка на трибунах вила в екстазі – і розлючено гуділа, щоразу, коли очко здобував Вест-Орандж. Коли годинник показав десять секунд до кінця гри, Ньюарк був попереду на одне очко. Ленні Мільштейн взяв тайм-аут, і коли гравці з Вест-Оранджу скупчилися довкола свого тренера, гармидер на трибунах став таким гучним, що йому довелося кричати, аби його почули. Мудрий Ленні Мільштейн, котрий був не лише хорошим баскетболістом, а й добрим дядьком, знав, як поводитися з чотирнадцятирічними хлопцями, оскільки розумів, що чотирнадцять років – це найгірший з найгірших періодів в календарі людського життя, бо всі чотирнадцятирічні індивіди – це істоти заплутані й нецілісні, вже не діти, але ще й не дорослі, ще не зовсім сповна розуму й не в ладах з власним незформованим тілом. І в горнилі тої клаустрофобної арени, заповненої войовничою, ворожою й волаючою публікою, цей проникливий чоловік з кучерявим русим волоссям та жартівливим і нежорстким підходом до керівництва командою почав кричати на своїх підопічних, нагадуючи їм про те, як слід боротися з тотальним пресингом на майданчику, а перед тим, як кожен хлопець поклав праву руку на кисть правої руки Ленні, щоби почути останнє «Вперед!», тридцятирічний глава сімейства і батько двох дітей показав на вихідні двері в бічній стіні спортзалу й сказав хлопцям, що незалежно від того, що трапиться протягом наступних десяти секунд, програють вони чи виграють, в ту мить, коли прозвучить фінальна сирена, всі вони мають бігти до тих дверей і вскочити до його мікроавтобуса, припаркованого неподалік біля бордюру, бо, за його словами, «тут стає стрьомнувато», і йому не хочеться, щоби когось поранили чи вбили в безладі, який неодмінно виникне після гри. А потім п’ятеро рук торкнулися руки Ленні, він гаркнув «Вперед!», і Фергюсон з рештою гравців стартового складу підтюпцем вибігли на майданчик.

То були найдовші десять секунд в житті Фергюсона – абсурдний швидкісний балет, схожий на уповільнене кіно, бо він був на майданчику єдиним гравцем, який не рухався, закляклий на своїй позиції в кінці дальнього круга в очікуванні довгого розпачливого пасу на той випадок, якщо все решта не спрацює, останньої опції з усіх ризикованих варіантів, і звідти, де він стояв, йому було видно все, що відбувалося, увесь цей танок, чітко й незгладимо закарбований у просторі, який раз-по-раз виникав у його свідомості протягом послідуючих місяців та років, збережений в пам’яті назавжди: Майк Надлер, перехитривши захисника Ньюарку, який вистрибнув, здійнявши вгору руки, вкидає м’яча з-за бокової лінії Мітчу Гудмену, Гудмен,