Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Запитання без відповіді. Без відповіді, бо Фергюсону було лише п’ятнадцять років, і йому надто рано було знати, ким він з часом стане в тім, що стосується сексу, – чоловіком, який прагнув компанії жінок, чоловіком, який прагнув компанії чоловіків, чи чоловіком, котрий прагнув компанії і чоловіків, і жінок, бо в той момент свого життя, в той конкретний історичний момент, в той конкретний момент у конкретній країні – Америці першої половини 1962 року – йому було заборонено займатися сексом з представницями, як він вважав, правильної статі, тому що навіть якби йому вдалося відвоювати симпатії Емі Шнайдерман або завоювати любов Ізабелли Крафт, жодна з цих дівчат не дозволила б собі зробити те, що вже зробив йому Енді Коен, тож тепер, коли його тіло змужніло й стало чоловічим, він і досі почувався в’язнем свого хлопчачого світу примусової цнотливості навіть попри те, що вже дійшов тої точки, коли прагнення сексу стало сильнішим за будь-яке інше прагнення в його житті. А через те, що єдиною доступною формою сексу в той момент придушеного бажання став для нього секс з представником «неправильної» статі, Фергюсон прийшов наступної суботи до кінотеатру «Талія» подивитися «Расьомон» разом з Енді Коеном, і не тому, що йому чимось особливо сподобався цей хлопець з Сіті-Коледжу, який мешкав зі своєю матір’ю на перехресті Амстердам-авеню та Західної 107-ї вулиці, а тому, що те, що робив йому той хлопець, було настільки приємним і таким напрочуд гарним, що не прийти він просто не міг.

Другого разу вони приступили до справи швидше, обійшовшись без підготовчої фази у вітальні і вирушивши відразу ж до спальні Енді, де вони швидко поскидали з себе одіж, і хоча Фергюсон так і не наважився, на прохання Енді, доторкнутися до нього там, де той хотів, і подрочити йому, він з цікавістю спостерігав, як Енді зробив це сам собі, і не відсахнувся, коли сперма бризнула йому на груди, бо йому стало приємно, коли тепла сперма впала на нього, а Енді почав ніжними рухами втирати її йому в шкіру. Тепер вже більше йшлося про їх обох, а не про одного, про щось схоже на справжній секс а не просто мастурбацію, і три суботи поспіль після їхньої другої зустрічі, ті суботи, коли вони дивилися «Голубого Янгола», «Нові часи» та «Ніч», Фергюсон, поволі розслабляючись, все більше й більше піддавався дедалі сміливішим спокушанням з боку Енді – вже не клякнув під звабливими рухами його язика по всій довжині свого тіла, більше не сахався, коли його цілували, і не боявся цілувати у відповідь, більше не вагався брати в руку задубілий пеніс Енді і вкладати його собі в рота, бо збагнув, що в найголовніше в сексі – це взаємність, секс удвох був незрівнянно приємнішим за секс однобокий, і лише спокушаючи спокусника, можна було віддячити йому за приємність бути спокушеним.

Енді був слабкішим та хирлявішим за Фергюсона, хлопцем кістлявим та високим, з погано розвиненою мускулатурою людини, яка ніколи не займалася спортом, тому його дивувала твердість м’язів Фергюсона, вражало його тіло, яке Фергюсон розвинув сам, працюючи в спортзалі зі штангою й гантелями та роблячи кожного вечора десятки віджимань від підлоги та присідань; тож Енді часто казав Фергюсону, який він гарний, гладячи рукою його живіт і дивуючись його мускулатурі, казав, яке гарне в нього обличчя, які гарні у нього сідниці, який гарний у нього прутень та які гарні в нього ноги, і так багато були цих похвал, що на другий чи третій раз Фергюсону вони вже стали обтяжливими, бо Енді говорив про нього так, як він, тобто Фергюсон, говорив би про якусь дівчину, а дівчата стали іще одною темою, стосовно якої у Фергюсона почали з’являтися сумніви, бо кожного разу, коли він казав, що й досі сильно кохає Емі Шнайдерман, або яка ж вона красива, ота Ізабелла Крафт, Енді корчив кислу гримасу й відпускав якийсь образливий жарт на адресу дівчат взагалі, зазначаючи, наприклад, що їхні мозки є генетично меншовартісними у порівнянні з мозками чоловіків, або що їхні вагіни є вигрібними ямами з усілякими інфекціями й хворобами. То були огидні й образливі заяви, які свідчили, що Енді збрехав йому в березні, коли сказав, що любить дівчат, бо навіть його матір не була вільною від злостивих зауважень, а коли Фергюсон почув, як Енді назвав її «тупою жалюгідною коровою», а трохи пізніше – «огидною діжкою з гімном», то всупереч цим словам зазначив, що любить свою матір більше за всіх на світі, на що Енді відповів: «Цього не може бути, хлопче, цього просто не може бути».

Згодом Фергюсон зрозумів, настільки хибно він потрактував ситуацію з самого початку. Йому здалося, що Енді – це просто іще один сексуально стурбований хлопець, як і він, нещасний з дівчатами, а тому прагнучий спробувати щастя з хлопцями, щоби поборюкатися разом просто для розваги, сексуальної розваги для двох незайманих юнаків, але йому жодного разу не спало на думку, що з цього може вийти щось серйозне. А потім в останню суботу, незадовго до того, як Фергюсон мав піти, коли вони іще лежали голі у ліжку, і досі спітнілі й захекані, виснажені натугою останніх п’ятнадцяти хвилин, Енді обійняв Фергюсона й сказав, що кохає його, що Фергюсон – кохання його життя, що він любитиме його завжди – навіть якщо той помре.

Фергюсон промовчав. Будь-яке слово, сказане в ту мить, прозвучало б фальшиво, тому він притримав язика й не сказав нічого. «Як сумно, як же сумно й прикро, що я сотворив таку халепу», подумав він, але йому не хотілося ображати почуття Енді, розповівши йому про свої справжні почуття, бо він ніколи не зможе відповісти йому взаємним коханням, не зможе ніколи в житті, тому настала пора прощатися; шкода, що все це скінчилося саме так, а не інакше, бо спершу йому було так цікаво й приємно, але, чорт забирай, як же ж у нього вистачило дурості повестися на цю спокусу?

Фергюсон цьомкнув Енді у щоку й посміхнувся.

– Мені пора йти, – сказав він. І, різко зіскочивши з ліжка, почав піднімати з підлоги свою одіж.

– Наступного тижня в той же час? – спитав Енді.

– А що йтиме наступного тижня? – поцікавився Фергюсон, натягуючи джинси й застібаючи ремінь.

– Два фільми Бергмана: «Сунична галявина» та «Сьома печать».

– Ой!

– Що – ой?

– Щойно згадав. Наступної суботи маю їхати з батьками до Райнбеку.

– Але ж