Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Здається, я тобі ще щось винна...

© Варвара Бойко

Двадцять першого лютого я офіційно стала Бойко.

Ми з Кіром до останнього думаємо, що будемо на реєстрації одні. Але вже в РАЦСі у нас несподівано організовується компанія гостей. Мої бабуся з дідусем, Курочкін, Олена з Катею, всі друзі Бойка, батьки Чарушина, сімейство Градських, і з ними ще якісь люди. Я їх усіх тільки бачу - усміхнених, ошатних, із квітами - і починаю плакати. У грудях ломить так, що кілька секунд вдихнути не можу.

Реєстраторку, мабуть, теж зачіпає ця ситуація, і, замість швидкого проставлення підписів, вона в штатному режимі проводить для нас невелику церемонію.

- З цієї миті ви одна сім'я - Кирило Бойко та Варвара Бойко, - говорить виразним та урочистим тоном. - Нехай же цей союз стане міцним початком величезної і щасливої династії!

Можливо, в її роботі це всього лише одна зі стандартних фраз, але як же вона відгукується. Кирилу, очевидно, теж. Відчуваю, як стискає мою долоню. Судорожно зітхаю і стискаю у відповідь.

- Бережіть один одного. Любіть. Говоріть, слухайте, відчувайте, розумійте! Знаходьте сили, щоб, незалежно від набору випадкових чинників, без роздумів і вагань підтримувати. Тоді ніхто і ніщо ззовні вас не зможе зруйнувати, - сказавши це, реєстратор робить паузу. Дивлячись на нас, усміхається. Я намагаюся відповісти, але сльози й тремтіння заважають. - Вітаємо! - це ще для нас. А потім, імовірно, для гостей: - Ура!

Гості вибухають слідом. Чую і крики, і свист, і сміх.

- Гірко! - видає хтось із друзів Кіра, щойно ми розвертаємося.

Решта - від малого до великого - підтримують.

Поки я все ще розгублено моргаю, Бойка підгрібає мене до себе і впивається в губи міцним поцілунком.

- Один! Два! Три! Чотири! П'ять! Шість! Сім! Вісім! Дев'ять! Десять! - рахують хором наші гості.

Чи то кисню не вистачає, чи то емоцій забагато - паморочиться голова. А коли Кір відпускає, ледь я встигаю сфокусувати свою увагу на галасливих гостях, які підійшли до нас, вистрілюють корки з трьох або навіть чотирьох пляшок шампанського. Піна летить прямо на нас із Бойком. Я вдихаю ігристий аромат свята і сміюся.

- Так, хлопці, по двадцять грам, і в ресторан. Для вас безалкогольне, - упізнаю в чоловікові батька Марії Градської.

Я і її присутності здивована, а вже морського владику регіону побачити і зовсім ніколи не очікувала.

- Який ресторан? - майже одночасно з Кіром видихаємо.

- Давайте, давайте, - зі сміхом підганяє нас Адам Терентійович. - Ми тут і так уже зловживаємо, - кидає між іншим, роздаючи келихи. А потім підкидає погляд на реєстраторку: - Алла Богданівна, ще раз дякую. Від усієї душі широкої, - жінка щось зніяковіло бурмоче у відповідь, але Титов уже не слухає. - Усім роздав? - оглядає наш натовп. Задоволено киває і, піднімаючи свій келих, видає: - За молодих! Ура!

Після цього все закрутилося з шаленою швидкістю. Упевнена, що Адам Терентійович щодо шампанського не обдурив, але я почуваюся п'яною. Я вся ніби один суцільний згусток емоцій - встигаю лише приймати привітання і витирати чергові потоки сліз.

- Щастя вам, донечко, - шепоче мені на вухо бабуся.

Дідусь обіймає без слів.

Знаю, що обидва люблять мене. Але незручність їхня теж відчувається. Розумію причини. Ні доньки, ні зятя. Підтримують і вітають чужі люди. Ми ж із Кіром, звісно, тільки раді, що їх немає.

- Миленька сукня, - зауважує Олена насамперед. - Ой... Вітаю!

- Вітаю, - підключається Катя.

- Любіть і примножуйте, - ємко вставляють батьки Чарушина.

Сам Чара демонстративно хапається за серце.

- Без слів, - вимовляє з дурнуватою мукою на обличчі й сміється.

- Дякую за все, - видихаю я, коли обіймає.

- Порахуємося, - як завжди, легко відпускає подяку. - Первістка віддасте. У сенсі, хрестити буду.

Ми з Бойкою переглядаємося. Я від несподіванки не знаю, як реагувати. А ось Кір киває.

- Ти і без первістка хрещений батько, - запевняє він, потискаючи другу руку. - Але, гаразд. Кому, як не тобі... - видає з дивними інтонаціями. А потім і зовсім обіймає Артема. - Спасибі, - дякує скупо, але, безсумнівно, щиро.

Решта гоп-компашки Бойкі - Фільфіневич, Шатохін і Георгієв - зі слідами очевидної розгубленості на обличчях просто по черзі ніяково обіймають нас.

- І тут перший, - резюмує Філя. - Серед нас перший.

- Теж мені радість, - сипить Тоха. - Не дай боже... Тобто за тебе, брате, радий, звісно, - зніяковіло дивиться на Бойку. Підтискаючи губи, переводить погляд на мене. - Сестра, - кидає сухо і поспішає злиняти.

- Не, ну круто... - розгублено підбиває Жора. Сам же, дуже помітно, сенсу не розуміє. - Молодці, - ще раз плескає Кіра по плечу і, штовхаючи Філю, відходить.

Фільфіневич, утім, слідом крокує.

Градські вітають стримано. Усім своїм кланом оточують і сліплять добрими посмішками.