Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Нічого страшного. — Гелі посунув їй під склом два долари й відступив — розмахуючи руками, нервово витанцьовуючи. Зараз просиджувати другу половину фільму про велемовний «фольксваґен»111 — це останнє, чого йому хотілося. Тієї ж миті, як дівчина заклацнула пудреницю й потягнулася по кільце з ключами, щоб вийти й відімкнути їм двері, десь далеко пролунав паровий свисток: на станцію Александрія заїжджав поїзд 20:47, у напрямку Нового Орлеану.

Гелі штурхнув Гаррієт у плече.

— Треба нам якось на нього заскочити й з’їздити в Новий Орлеан. Якось уночі.

Гаррієт відвернулася від нього, склавши руки на грудях, і подивилася вздовж вулиці. Ген-ген рокотав грім. Навпроти від вітру лопотів навіс господарського магазину, а по тротуару носилися й кружляли обрізки паперу.

Гелі підняв очі в небо, підняв долоню. Рівно як дівчина клацну­ла ключем у замку скляних дверей, йому на чоло впала крапля дощу.

— Ґам, вести «транс-ам» зможеш? — запитав Денні. Він був обдовбаний, обдовбаний упень, а баба видавалася кощавою, ніби старий кактус, бо мала на собі червоний квітчастий капот. «Квітчастий, — подумав він собі, витріщаючись на неї зі свого стільця, — червона паперова квітка».

І Ґам — наче кактус — якийсь час стояла овочем, перш ніж охнула й відповіла своїм кощавим голосом:

— Вести не проблема. Вона просто дуже низько до землі посаджена. А я з тим артеритом.

— Ну, я не… — Денні довелося затнутися, передумати й почати заново. — Я можу, як хочеш, відвезти тебе на суд присяжних, але машина від того вищою не стане.

Для його баби все було неправильної висоти. Коли працював пікап, вона нарікала, що в нього кабіна зависока.

— Ой, — лагідно мовила Ґам, — я не проти, аби ти мене відвіз, синочку. Треба ж тобі якось користати з того дорогого навчання їзди на фурах.

Повільно, дуже повільно, впираючись тендітною коричневою лапою Денні об передпліччя, вона прокульгала до машини — подвір’ям з натоптаної землі, де сидів Фариш і розбирав телефонний апарат, і Денні спало на думку (яскравим спалахом, як іноді бувало), що всі його брати, і він із ними, зазирають глибоко у природу речей. Кертіс бачить добро в людях; Юджин бачить присутність Бога у світі й те, що у кожної речі є своя праця й своє належне місце; Денні бачить людські уми й що змушує їх діяти так, як вони діють, а іноді — до цієї думки його змушували наркотики — іноді він навіть трохи заглядає в майбутнє. А Фариш — принаймні до його нещасного випадку — зазирав у речі значно глибше, ніж будь-хто з них. Фариш розуміє силу й приховані можливості; він розуміє принципи діяльності речей — хоч двигунів, хоч тварин у таксидермічному сараї. Та зараз, якщо його щось цікавило, йому потрібно було це розкроїти й розкидати по землі, щоб переконатися, що всередині немає нічого особливого.

Ґам не любила слухати радіо, тож у місто вони їхали в тиші. Денні осягав кожнісінький шматочок металу в бронзовому корпусі авто, які дзижчали всі й водночас.

— Ну шо ж, — безтурботно озвалася вона. — Я від самого початку переживала, шо з тої роботи з фурами нічо не буде.

Денні не відповів. Часи, коли він водив фури, ще до його другого арешту за тяжкий кримінальний злочин, він вважав найщасливішими в житті. Він багато метушився, ночами грав на гітарі, мав непевні надії створити гурт, і їзда на фурі здавалася досить нудною й пересічною, якщо порівняти з майбутнім, яке він собі намислив. Та зараз, озираючись на ті часи — лише кілька років тому, хоча й здавалося, що минуло ціле життя, — він з любов’ю згадував саме дні у фурах, а не ночі в барах.

Ґам зітхнула.

— Певно, й так вийшло на добре, — сказала вона старечим серпанковим голосом. — Ти би так до самої смерті на тій старій фурі їздив.

«Краще вже так, ніж стирчати тут удома», — подумав Денні. Його баба завжди вважала дурістю любити ту роботу. «Денні, не чекай від життя багато, — так вона постійно наговорювала, коли його взяли на роботу в компанію перевезень. — Добре, Денні, як ти нічого не чекаєш, бо так не розчаруєшся». То був головний урок, який вона втовкмачила в голови своїм онукам: нічого особливого не очікувати від світу. Світ — прикре місце, де або ти, або тебе (ще одна її улюблена приказка). Якщо хтось із її хлопців забагато очікує або зависоко стрибає, їхні надії попадають і розіб’ються. Та з погляду Денні це не було якимсь особ­ливим уроком.

— Я так і казала Рікі Лі. — Самовдоволено складені на колінах руки були вкриті струпами, болячками й атрофованими чорними венами. — Він як дістав ту баскетбольну стипендію в Дельтівському, то мусів, крім навчання і спортивних тренувань, ще й працювати ночами, просто аби за книжки платити. Я казала: «Рікі, мені лиш прикро, шо тобі так багато гарувати треба, більше, ніж другим. Просто, аби купа багатеньких дітей, у яких всього більше, ніж у тебе, просто стояли й сміялися з тебе».

— Так, — промимрив Денні, коли зрозумів, що баба очікувала, що він щось має сказати. Рікі Лі так і не погодився на стипендію; Ґам із Фаришем між собою вдосталь з нього посміялися, тож він відмовився. І де тепер Рікі? У тюрмі.

— Стільки всього. Ходити вчитися, а вночі робити. Лиш аби м’яча кидати.

Денні зарікся, що завтра Ґам поїде в суд сама.

Того ранку Гаррієт прокинулась і якийсь час дивилася в стелю, перш ніж згадала, де вона. Вона сіла — знову проспала в одязі, з брудними ногами — і спустилася вниз.

Іда Ру на подвір’ї розвішувала прання. Гаррієт стояла й дивилася на неї. Їй спало на думку сходити у ванну — без запрошень, — щоб зробити Іді приємно, але дівчинка передумала: якщо об’явитися невмитою, у заквецяному вчорашньому одязі, Іді точно стане очевидно, наскільки важливо, щоб вона залишилася. Мугикаючи з повним ротом прищіпок, Іда потягнулася в кошик.