Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Тебе звільнено? — уважно спостерігаючи за нею, запитала Гаррієт.

Іда стрепенулася; тоді вийняла з рота прищіпки.

— І тобі добрий ранок, Гаррієт! — заговорила вона з перебільшено байдужою радістю, від якої Гаррієт занепала духом. — Ну й бруднуля ти. Іди вмиватися.

— Тебе звільнено?

— Нє, мене не звільнено. Я вирішила, — сказала Іда, повертаючись до своєї роботи, — вирішила сама переїхати в Геттізберґ і жити там зі своєю донькою.

Угорі цвірінькали горобці. Іда з гучним ляскотом тріпнула мокрим напірником і пришпилила його до шворки.

— Я так вирішила, — повторила вона. — Уже пора.

У Гаррієт пересохло в роті.

— А Геттізберґ це далеко? — запитала вона, хоч і без того знала, що він біля узбережжя Затоки — за сотні кілометрів звідси.

— Дуже далеко. Аж там, де оті старі сосни з довгими голоч­ками ростуть! Я вам більше не потрібна, — сказала Іда — спокійно, ніби повідомляла Гаррієт, що їй більше не треба десерту чи кока-коли. — Я заміж вийшла лиш як трохи більше за тебе років мала. І дитину.

Гаррієт це шокувало й образило. Вона терпіти не могла дітей — Іда дуже добре знала наскільки.

— Та, мем. — Іда безпристрасно пристебнула до шворки ще одну сорочку. — Усьо міняється. Я, як вийшла за Чарлі Ті, мала лиш п’ятнайцять років. Скоро і ти вийдеш заміж.

Сперечатися з нею сенсу не було.

— Чарлі Ті їде з тобою?

— Н’аякже.

— А він хоче?

— Думаю, так.

— І що там буде?

— З ким, зі мною чи з Чарлі?

— З тобою.

— Не знаю. Буду в когось робити, напевно. Буду сидіти з другими дітьми, може, зовсім немовлятами.

Сама думка, щоб Іда — Іда! — покинула її заради якогось заслиненого дітвака!

— І коли виїжджаєте? — холодно запитала вона в Іди.

— На другий тиждень.

Більше не було що казати. З Ідиного поводження стало ясно, що подальші обговорення її не цікавлять. Гаррієт підвелась і якийсь час спостерігала за нею, — як вона нахиляється до кошика, вішає одяг, знову хилиться до кошика, — а тоді вирушила геть подвір’ям, під нереальними порожніми променями сонця. Коли вона зайшла в будинок, мама — стривожено ширяючи в тій своїй нічній сорочці Блакитної феї — зацяпотіла слідом і спробувала її поцілувати, але Гаррієт викрутилася й кинулася через задні двері.

— Гаррієт? Що сталося, сонечку? — жалібно гукнула мати їй у спину. — Ти ніби зла на мене?.. Гаррієт?

Іда провела Гаррієт недовірливим поглядом, коли та пронес­лася повз неї; вона вийняла з рота прищіпки.

— Тебе мамка кличе, — мовила вона голосом, від якого Гаррієт зазвичай німіла на місці.

— Я вже можу тебе не слухати, — не спиняючись, відповіла Гаррієт.

— Якщо твоя мама хоче відпустити Іду, — сказала Еді, — я не можу втручатися.

Гаррієт марно спробувала перехопити погляд Еді.

— Чому ні? — зрештою запитала вона, і — коли Еді повернулася до свого записника й олівця: — Чому ні, Еді?

— Бо я не можу, — відповіла Еді, намагаючись вирішити, що спакувати у свою подорож у Чарльстон. Сині бальні туфлі були найзручніші, але до пастельних літніх костюмів вони личили зов­сім не так, як човники. Також її трохи роздратувало, що Шарлотта не порадилася з нею стосовно такого важливого рішення, як звільняти чи залишати служницю.

Перегодя Гаррієт продовжила:

— Але чому ти не можеш втрутитися?

Еді відклала олівець.

— Гаррієт, це не моя справа.

— Справа?

— Зі мною не радилися. Дитинко, але ти не переживай, — сказала Еді, уже звеселішавши, підвелася, щоб налити собі ще чашку кави, й поклала Гаррієт на плече байдужу руку. — Усе вийде на краще! От побачиш!

Втішившись, що з усім вдалося так легко розібратися, Еді знову сіла з кавою й після, як їй здавалося, мирної паузи мовила:

— От я б справді хотіла собі в подорож якийсь із тих гарних швидкосохнучих костюмів. Ті, що в мене є, вже зносилися, а льон для поїздок непрактичний. Звісно, можна повісити чохол з одягом ззаду в машині… — Дивилася вона не на Гаррієт, а кудись їй над маківкою; і знову занурилася в роздуми, не звертаючи уваги на розчервоніле обличчя й ворожий провокативний позирк онуки.

За кілька секунд — в Еді вони були сповнені думок — на задній веранді рипнули сходинки.

— Агов! — Через москітні двері зазирнула чиясь темна постать — вона прикривала долонею чоло. — Едіт?

— О, ну маєш! — скрикнув інший голос, благенький і радісний. — Чи не Гаррієт там із тобою?

Перш ніж Еді підвелася з-за столу, Гаррієт підскочила й прожогом кинулася до задніх дверей — повз Тет, до Ліббі на веранді.

— А де Аделаїда? — запитала Еді в Тет, яка через плече усміхалася до Гаррієт.